Річард Фейнман - Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман

— Це ваша хазяйка. Це не ви граєте на барабані?

— Так, виба…

— У вас добре виходить. Можна, я спущуся до вас послухати ближче?

Відтоді хазяйка завжди приходила, коли я брався за барабан. Мені дали свободу — я грав на барабані й тішився.

Десь у той час я познайомився з однією жінкою з Бельгійського Конго, вона дала мені послухати записи етнічної музики. Тоді такі записи були рідкістю, барабанна музика ватусі та інших африканських племен. Мені дуже, дуже сподобалися барабанщики ватусі, я намагався повторити їхні ритми — виходило не дуже точно, але схоже; із цих записів я перейняв багато ритмів.

Якось я сидів у кімнаті відпочинку, був пізній вечір, людей небагато — узяв кошик для сміття і почав стукати по денцю. Тут у кімнату вбігає якийсь хлопець і каже: «Егей! Так ви граєте на барабанах!». Виявилося, що він справді вміє грати на барабанах і навчив мене грати на бонгах.

А на музичному факультеті працював хлопець, який колекціонував африканську музику, я, бувало, приходив до нього додому пограти на барабанах. Він записував мою гру на магнітофон, а потім на вечірках влаштовував гру «Африка чи Ітака?» — ставив запис, і треба було вгадати, де його зроблено: в Африці чи тут, на місці. Так що, схоже, я досить добре навчився грати по-африканськи.

Перейшовши на роботу в Калтех, я часто заїжджав на бульвар Сансет. В одному клубі якийсь час виступала група барабанщиків на чолі з величезним нігерійцем, якого звали Укону, вони класно грали. Я чимось сподобався їхньому другому барабанщику, і він іноді запрошував мене пограти з ними на сцені. Я піднімався до них, сідав, і ми грали разом.

Я спитав «другого», чи не дає Укону уроків, — виявляється, дає. Тож я приходив до Укону додому, він жив поблизу бульвару Сенчурі (це там, де були заворушення у Вотсі45), і вчився грати на барабанах. Уроки виходили не дуже: Укону постійно відволікався, з кимось розмовляв, всяке таке. Але на сцені вони були неперевершені, і я багатьох речей у них навчився.

Неподалік будинку Укону була танцювальна зала, білі туди рідко заходили, але в ті часи там було куди спокійніше, ніж тепер. Якось вони влаштували конкурс барабанщиків, але я виступив не дуже вдало: вони сказали, що моя гра «надто інтелектуальна», інші грали з більшою пристрастю.

Одного дня дзвонить мені в Калтех хтось серйозний:

— Алло?

— Це містер Траубрідж, директор Політехнічної школи.

Політехнічна школа — це маленький приватний заклад по сусідству з Калтехом, навскоси через дорогу. І от містер Траубрідж каже дуже серйозним голосом:

— Біля мене ваш знайомий, він хоче з вами поговорити.

— Окей.

— Привіт, Дік!

Це був Укону! Виявилося, що директор Політехнічної школи зовсім не такий сухий, як здавалося, і має потрясне почуття гумору. Укону запросили в школу виступити перед дітьми, а він покликав мене йому підіграти. Ми зіграли разом: я на бонгах (у мене в кабінеті стояла пара), а він — на великому барабані тумба.

Укону придумав собі заняття: їздив по школах і розповідав про африканські барабани та африканську музику. Людям подобався його шарм і широка усмішка, дуже приємний чоловік. На барабанах він грав фантастично, навіть платівки випускав, а у Сполучені Штати приїхав вивчати медицину. Десь на початку війни в Нігерії, або перед війною, він повернувся додому, і більше я про нього не чув.

Після того як Укону поїхав, я не так часто грав на барабанах — хіба що на вечірках для розваги. Якось я був на вечірці в Лейтонів, і син Боба Ральф зі своїм другом спитали, чи не хочу я побарабанити. Я думав, вони питають, чи не хочу я пограти сам, і сказав «ні». А вони почали барабанити по дерев’яних столиках, і я не зміг втриматися: теж схопив собі столика, і ми почали грати втрьох — звук виходив дуже цікавий.

Ральфу і його другу Тому Рутісгаузеру дуже подобалися барабани, тож ми почали зустрічатися раз на тиждень і грали експромтом — придумували ритми й цілі номери. Ці хлопці були справжніми музикантами: Ральф грав на фортепіано, а Том — на віолончелі. Мені залишалося тільки задавати ритм, бо в музиці я однаково нічого не тямив і думав, що це як барабанити, тільки по нотах.

Ми придумали багато вдалих ритмів і навіть кілька разів виступали у школах — розважали дітей. Ще ми задавали ритм у танцювальному класі місцевого коледжу — я знав, що це весело, ще з тих часів, коли працював у Брукгейвенській лабораторії. Наша група називалася «Три кварки», так що ви можете уявити, коли це було.

Якось я їздив у Ванкувер, щоб виступити перед студентами, а вони влаштували на мою честь вечірку в підвалі зі справжньою рок-групою. Класна була група: у них знайшовся зайвий трикутник, і вони запросили мене зіграти разом. Їхня музика була дуже ритмічна, а трикутник просто піддзвенькує на задньому фоні, так що зіпсувати я нічого не міг. Мені дуже сподобалося.

Після вечірки хлопець-організатор розповів, що до нього підійшов фронтмен групи і спитав:

— Слухай, а хто той мужик, що вийшов до нас і грав на трикутнику? Він такі кльові ритми видавав! А той перець, заради якого ви влаштували вечірку, так, до речі, і не підійшов, я навіть не бачив його.

Так от, у Калтеху існує театральна студія. Частина акторів — студенти Калтеху, частина — чужі. Коли у виставі є яка-небудь епізодична роль, — наприклад, полісмен має когось заарештувати, — на неї запрошують професора. Публіку завжди дуже веселить, коли виходить професор, арештовує героя і йде.

Кілька років тому студія ставила мюзикл «Хлопці і лялечки», а там є така сцена: головний герой їде з дівчиною в Гавану і веде її в нічний клуб. Режисерка придумала для мене роль: грати на бонгах у цьому клубі.

Приходжу на першу репетицію, а вона киває на диригента і каже: «Джек дасть вам партитуру».

Партитуру?! Я занімів. Я ж не вмію читати партитури. Я думав, треба просто вийти на сцену і пошуміти.

Джек сів за рояль, ткнув у ноти й каже:

— Окей, значить, ви починаєте тут, потім граєте тут. Потім вступаю я. — Бере кілька акордів на роялі, тра-ля-ля, перегортає сторінку. — Потім ви граєте ось