Андраш Беркеші - Агент №13

— Він учора повернувся з Мюнхена, розрахувався, сів у машину і поїхав. Сказав ніби, що їде в Шіофок. Ми з учорашнього полудня шукаємо товариша майора, але марно. Якщо випадково зустрінетеся з ним, скажіть що Фокс повернувся.

— Неодмінно скажу. Дякую. На добраніч, дочко!

— До побачення!

— Ну й ну! Схоже на те, що справа ще більше заплутується, — звернувся Шалго до жінки, коли поклав трубку, і докладно переказав їй зміст розмови з П'єром Монтьє. — В усякому разі, якщо Петі не подзвонить, доведеться мені їхати в Шіофок.

— А якщо подзвонить?

— Тоді побачимо. — Він вийняв ноги з води і, крекчучи, витер їх насухо. — Якби ти знала, як тепер мені полегшало! Наче на світ народився. Хоч бери участь у марафонському бігу.

— Цікаво було б на тебе глянути в цій ролі, — всміхнулася жінка і винесла миску з водою. Коли повернулася, старий уже розмовляв з кимось по телефону.

— Слухаю, Петі, уважно слухаю. — Шалго схвально киває головою. — Спасибі, Петі, велике спасибі. Сподіваюся, що ти не помилився. З'єднай мене негайно з полковником Карою. Жду. — Він поклав трубку і запалив сигару. — Якщо мене шукатимуть, — звернувся згодом до дружини, — скажи, що поїхав у Шіофок і повернуся тільки ранком. Дай мені, будь ласка, чисті шкарпетки. Якісь модні.

Жінка мовчки виконала його прохання.

Коли Губер постукав у двері, Казимир саме сидів біля каміна і читав літературний журнал.

— Не заважатиму вам, пане інженер?

— Ні, заходьте. Сідайте, будь ласка.

Німець сів і глянув на журнал.

— Цікавитесь літературою?

— Коли маю час, читаю з задоволенням, — відповів Казимир. — Мене часом інтересує, наскільки впливає на літературу технічна революція.

— Ну і як?

— До певної міри впливає. Хоч, правда, цей вплив ще досить однобокий. Справа в тім, що письменники прагнуть довести, ніби технічна революція все більше відчужує людину, вбиває в ній гуманістичні почуття. Хоч ідеться про значно складніший вплив. Дозвольте почастувати вас чимось?

— Дякую, не бажаю нічого. Повечеряв я дуже ситно, а пити не хочеться. Незабаром їду.

— Все гаразд? — запитав Казимир.

— Цілковитий порядок. Мушу сказати, що полковник Кара — хазяїн свого слова. Виконав геть усі свої обіцянки.

— Може, я помилився, але мені здалося, ніби той молодий лейтенант, здається, Фелмері, чіпляв на вашу машину дипломатичний номер.

— Ні, ви не помилилися, пане інженер, — посміхнувся Губер. — Я теж, як і ви вже перейшов на дипломатичну службу.

— Я не дипломат. І їду у відрядження не з дипломатичним паспортом. — Він утомлено махнув рукою. «Якщо правда те, — подумав він, — що півгодини тому мені казала Ілонка, то поїздка може і не відбутися». А казала йому Ілонка, ніби, за словами Фелмері, його мають намір відвезти в Будапешт. Казимир схвильовано підвівся. — Вибачте, пане Губер, я ще маю поговорити з дядьком Шалго. Сподіваюся, ми з вами ще зустрінемось.

— Пан Таборі щойно сказав, що лейтенант з Оскаром Шалго поїхали в Шіофок. Ваша мати теж знає, що вони поїхали туди.

— Загляну до них, може, повернулися. Вибачте, пане Губер, але йдеться про серйозну справу…

Казимир застав у Лізи заплакану Ілонку.

— Що сталося? Чому ти плачеш? — стурбувався він. Ілонка розплакалася ще дужче. Казимир безпорадно переминався з ноги на ногу, дивлячись то на Лізу, то на Ілонку. — Та що з нею нарешті? Посварилися ви, чи як?

— Це я — з Ілонкою?! — перепитала жінка. — Ну й дурниці ти верзеш. Чого б це нам сваритися?

Казимир підійшов до дівчини і взяв її за плечі:

— Ну заспокойся! Що сталося?

— Плаче, бо дурненька, — відповіла Ліза замість неї. — Ще й добре дурненька!

— Нічого не розумію! — знизав плечима Казимир.

— Лейтенант… нечесна людина, — захлинаючись від плачу, вимовила Ілонка. — Він скористався моєю довірливістю… Я зізналася йому, що дев'ятнадцятого вночі… була з Меннелом. Сказала й про те, що ти був у мене…

— Ти що, збожеволіла?!

— Мабуть… Я розповіла йому правду, бо боялася за тебе. Хотіла довести…

— Що ти хотіла довести? — перебив її Казимир. — Те, що ти дурна?! Ну й ну! Це ти вже довела. Адже дала мені слово честі, що мовчатимеш, — гнівно вигукнув інженер. — А де дядько Шалго?

— Поїхав, — відповіла Ліза.

— Коли повернеться?

— Не знаю. Хоч мушу тобі сказати, Казимире, що ти великий грубіян. Яким тоном ти розмовляєш з дівчиною? Хто вона тобі? Любить тебе до нестями, а ти відштовхуєш її. І ще… боягуз ти. Не любиш ти Ілонку, бо якби любив, то вже давно сказав би про це матері.

— Уже й ви взялися за моє виховання?! Дайте мені спокій! Досить і без того у мене клопоту. Так, я люблю Ілонку. А що і коли треба мені сказати матері, то не ваше діло. А ти не плач, — сказав він лагідніше і обняв дівчину. — Я кохаю тебе. Знаєш, що кохаю. Сьогодні ж поговорю з матір'ю. Не сердься на мене. Вибач за грубість. — І поцілував дівчину в плече. — Ходімо, проводжу тебе додому.

— Я побуду ще трохи, — промовила дівчина, схлипуючи.

— Як знаєш. — Казимир звернувся до Лізи: — Передайте дядькові Шалго, що мені треба поговорити з ним.

Повернувшись у вітальню, Казимир застав там Губера самого. Той читав газету.

— Ну? Чи вдома пап Шалго?

— Немає.

— Вас щойно шукала мати. Я сказав, що ви пішли до Шалго. Мені здалося, що вона була незадоволена. Мати дуже любить вас.

— Я її теж. І готовий заради неї на все.

— Ваша мати казала, що полковник Кара підозріває вас, — промовив Губер.

Казимир роздратовано