Михайло Шолохов - Тихий Дін

— Так точно, ваше благородіє, розумію!

Осавул помалу від'їхав і придержав коня, пропускаючи сотню. Четверта і п'ята сотні рушили ристю.

— Сетня, ристь візьми!..

Крючков, поправляючи ремінь від ґвинтівки, оглянувся на відсталого осавула і, вирівняючи списа, нерозважливо махнув головою.

— От, перетуди його, Чорногузого! Звідкіль він узявся?

Весь пітний від сміху, Іванков розказував:

— Він давно їде ззаду нас. Він все чув. Мов почутив, про що мова мовйлась.

— Ти б хоч моргнув, дурню!

— А чи мені треба?

— Не треба? Ага, чотирнадцять пряжок по голій!

Сотні розбились по околичніх поміщицьких маєтках.

Удень косили поміщикам клевер і лугову траву, вночі на відведених. ділянках пасли стриножені коні, при димку ба-, гаття гуляли в карти, розказували казки, дуріли.

Шоста сотня наймитувала у великого польського поміщика Шнейдера. Офіцери жили у флігелі, гуляли в карти, пиячили, юрмою залицялись по управителевої дочки. Козаки отаборились за три верстви від садиби. Ранками приїздив до них бігунками пан управитель. Товстий поважний шляхтич уставав з бігунків, розминаїрчи затерплі жирні ноги, і незмінно вітав "козаків" помахуванням білого з лакованим козирком, кашкета.

— Іди з нами косити, пане!

— Жир іди розтряси трошки!

— Бери косу, бо параліч ухопить!..-—кричали з білих шерег козаки.

Пан дуже спокійно собі посміхався, витирав каймистою хусткою рожеву лисину і йшов, з вахмістром відводити нові ділянки покосів.

Опівдні приїздила кухня. Козаки вмивались і йшли по їжу. їли мовчки, зате вже під час пообіднього півгодинного відпочинку надолужували розмови.

— Трава тут погана. Супроти нашої степової не вийде.

— Пирію майже немає.

— Наші на Донщині тепер уже покосили.

— Швидко і ми закінчимо. Вчора молодик народився, дощ обмиватиме.

— Скупий поляк. За працю хоч би по пляшці на брата дав.

— Ого-го-го! він за пляшку у вівтарі...

— От, братця, що воно за знак: що багатший то скупіший? ' ,

— Це в царя спитай.

— А дочку поміщицьку хто бачив?

— А що?

— М'я-а-сис-та дівка! ,

— Баранинка?

— Еге ж.

— Сиру б її хрумкнув...

— Правда чи ні, гомонять, що за неї з царського род ; сватались?

— Простому хіба такий шматок дістанеться?

— Хлопці, якось чув брехню, ніби височайший огляд нам буде.'

— Котові робити нічого, так він...

— Ну, ти облиш, Тарасе!

— Дай димнути, га?

— Чужак-диявол, з довгою рукою під церкву!

— Диви, служиві, у Федота і плям добрий, а куру немає.

— Самий попіл лишився.

— Тю, брате, розбуй дивила, там вогню, як у доброї баби!

Лежали на животах. Курили. Пекли на сонці оголені

спини, аж червоніли. Осторонь чоловіка з п'ять старих козаків допитувались одного з молодих.

— Ти якої станиці?

— Єланської.

— З цапів, значить?

— Так точно.

-т— А чим у вас там сіль возять?

Недалеко на попонці лежав Крючков Кузьма,, нудився, намотував на палець рідку поросль вусів.

— Кіньми.*

— А ще чим?

— Волами.

— Ну, а тараню з Криму везуть чим? — Знаєш, такі воли ", з грудками на спині, колючки жруть... як їх звати?

— Верблюди.

— Охо-хо-хо-ха!..

Крючков ліниво підводився, йшов до того, що проштрафився, по-верблюжачи горблячись, витягуючи борлакувату шафранно-смугляву шию, на ході скидав очкура.

— Лягай!

А вечорами в опаловій червневій темряві в полі кола вогню:

Поїхав козак на чужину далеку,

На добрім своїм коні воронім Свою він країну навіки покинув...

Побивається срібний тенорок, і баси стелять оксамитовий густий сум:

Йому не вернутись у батьківський дім.

Тенор мов по щаблях* підноситься в височінь, пориває: