Наталія Очкур - Містичний вальс

у тій межі, що відділяє сон від дійсності, у тому маренні вона постійно кликала Олеся, і простягала руки в порожнечу, яка озивалась до неї насмішкуватим відлунням її власного надтріснутого голосу. Олеся поруч не було.

Порожня квартира, якась підкреслено порожня, зустріла Світлану тишею і прохолодою. Власне кажучи, тиша і прохолода стали постійними співмешканками Лани вже давно, вона нічого проти них не мала, більше того — вони її заспокоювали, вона любила їх, вона до них звикла, але тепер усе це чомусь перестало діяти. Зателефонувавши директорові відразу по поверненні, Лана доповіла йому про свою невдачу, і більше ні з ким не спілкувалась. Приїздив тато — цей відмічався, як завжди, кожне Різдво, безумний у своєму сподіванні примиритись якось із донькою, і обурливо жалюгідний у чіткому розумінні того, що примирення це ніколи не відбудеться. Тільки за його приїздом Лана дізналася, що на календарі вже сьоме січня, що через три дні їй на роботу, і що звіт про доцільність використання зразків ліків ще не написано. Батько довго дзвонив у двері, потім стукав, потім здійснив атаку на телефон, і так і подався геть, вхопивши гарячого облизня, а Лана, загорнувшись у білу песцеву шубку — хутра вона взагалі-то не любила і носила рідко, лише коли ставало дуже холодно — подалася на прогулянку у хвойний ліс, який ріс біля її будинку. Вона блукала між сосен кожного ранку, із самого повернення зі Львова, не пропустивши жодного дня, і від тривалих регулярних прогулянок, від свіжого, насиченого киснем та морозною свіжістю повітря, туга, що краяла їй серце, на личку зовсім не давалась взнаки. Вона виглядала прекрасно — вона це знала, і це здавалось їй ще однією несправедливістю долі. Хто повірить у те, що вона страждає? Хто хоч пожаліє її? Від галасливих ватаг, котрі час від часу траплялись їй на шляху, вона намагалась триматись подалі, вона не бажала шумних розваг, вона просто йшла безцільно і згадувала, згадувала… Те літо серед зими, пісні Мавок, Чорний ліс, випробування водою, віршовані присяги, Зоряну, королеву і Романа… І тільки Олеся вона не згадувала — в цьому просто не було потреби, вона й так пам’ятала його завжди, постійно, навіть уві сні без сновидінь, пам’ятала таким, яким побачила в той день, коли він уперше взяв її за руку, і таким, як тоді, коли він заціловував малиновий сік на її пальцях, і таким, яким він був, промовляючи «Серце, яке любить, не помиляється». І лиш один спогад — о, слава Богу, Світлу, Небу, святому Миколаю і усім святим християнського світу — ніколи не приходив до неї; той, де безумний Олесь, пускаючи слину, співав щось, жахливо смикаючись і не пізнаючи її. Ні, тобто Лана усвідомлювала, що таке було, але це усвідомлення жило десь за королівством її прекрасних спогадів, і це підтримувало її, давало їй надію. Повернувшись в день Світлого Різдва Христового додому, Лана набралась нарешті хоробрості та сили, і витрусила з торбинки, яку вже днів десять не рухала, рутенське вбрання. Сорочка, керсетка, червоні коралі, спідниця, постоли, вінець — все було там, і залишалось тільки дивуватися, яка містка ота зовні маленька торбинка. Весь одяг був чистим, охайним, але мав такий вигляд, ніби довго припадав пилом у вітрині музею; піднявши з підлоги спідницю, Світлана відчула знайомий аромат. Так пахтіли розтерта між пальцями рута та нагрітий сонцем полин, так пахло в Рутенії літо — медунець, жатвінь… Лана притиснула спідницю до лиця і гірко, нестямно заридала.

В те, що Бог є, Василь Петрович Стоян вірив беззастережно. І те, що Бог уміє творити дива, знав. Сам неодноразово був свідком маленьких і великих Божих див, які багато хто, через недосвідченість чи душевну сліпоту, обзивав різними словами, що не мали жодного відношення до Божого промислу. Але така кількість див одного ранку траплялась з ним чи не вперше в житті. Першим, але не найголовнішим дивом було те, що сьогодні його улюблениця, його маленька сіроока дівчинка — ні, ні, він знав, звичайно, знав, що гріхом є виділяти когось особливо зі своїх підлеглих, але нічого не міг із собою вдіяти — прийшла на роботу вчасно. Навіть на п’ять хвилин раніше. І в його кабінет вона не залетіла, стягуючи на ходу пальто, як це бувало завжди, а зайшла статечно, неквапно, тримаючи в руках невеличкий пакунок, попрямувала до нього, всміхаючись, прошепотіла «Вітаю з Різдвом», і не встиг він спам’ятатися, як на шиї у нього красувався лимонно-жовтий шарф із синіми удавами в червоних новорічних ковпачках. Василь Петрович аж груди випнув, пишаючись подарунком, та се ще був не кінець дивам. За півгодини в кімнаті для нарад він побачив таке, що йому мову відібрало — і не тільки йому, а ще й усім менеджерам у смугастих костюмах, які й так витріщались на Світлану, ніби бачили друге пришестя Ісуса Христа — а все тому, що і цього разу, власне, на нараду, о, Пречиста Діво Маріє, вона не запізнилась. Це можна було з повним правом зарахувати як друге диво, а третє сталось тоді, коли, проходячи повз Грицька, Лана легенько торкнулась його щоки довгими пальчиками і лагідно привіталась:

— Добридень, Григорію. Як ти?

Бідолаха роззявив рота, не вірячи власним вухам, і зачервонівся, як ружа, ледь спромігшись пробурмотіти:

— Добре, спасибі. А ти як?

— Я? — на сірі очі навернулись сльози. — О, ліпше за всіх. Дякую, що спитав.

Стривожений поведінкою Лани до краю — він і поняття не мав, що мала вміє плакати, Василь Петрович хотів вже спитати, що трапилось, та не поспів — розпочалась нарада. Всім вже було відомо, що Лана зазнала першого у своїй кар’єрі фіаско, і, хоча сталося воно не з її вини, охочих зловтішатися було хоч греблю гати. Ось тільки директор самою своєю присутністю сильно перешкоджав тріумфу справедливості, бо не без підстав вважав, що наради винайдено не для зведення особистих рахунків, а зовсім навпаки — для вироблення і узгодження плану спільних дій, скерованих на підвищення ефективності праці, і як наслідок — отримання задовільних фінансових результатів. Тому про Світлану ніхто не зміг сказати жодного кривого слова; натомість всі уважно прислухались до промови директора: