Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

А цісарське військо видимо готувалося до вирішальних дій. Страхітливий гуркіт гармат уже не стихав і вночі. Так звана Висока брама, стратегічний центр укріплень Старого міста, стала купою уламків, над якими зміїлись язики полум’я. Зі сходу центр Магдебурга захищала тільки річечка Мала Ельба. Далі лежали рибальські острови, вже захоплені ворожими вояками, що невтомно намагалися перебратись на другий берег, кидаючись у воду й споруджуючи понтонні мости. Обложені руйнували ті мости, і це було їхнім останнім зусиллям, на яке вони не жаліли пороху, хоч його було вже обмаль. А до надійно укріпленого західного боку міста цісарці непомітно підводили мережу підкопів, які рили для них три тисячі селян, зігнаних з околиці.

І враз стрілянина стихла, ніби втята, а на валу, насипаному навколо позицій цісарської армії, з’явився вершник, що махав білим прапором. Це означало, що обложники хочуть вести переговори з обложеними, а точніше — з огляду на їхнє становище, поставити ультиматум. Коли місто відповіло на цей заклик, теж піднісши білий прапор, під мури чвалом прискакав цісарський офіцер із сурмачем, що ніс особистий штандарт генералісимуса Тіллі, і, проїхавши брамою святого Андрія, яку перед ним поквапно прочинили, знов же чвалом, показуючи тим, що час дорогий, погнав навпростець до ратуші: видно, він добре знав Магдебург.

І в цю хвилину виявилось, як прикро помилився б той, хто в ці фатальні дні поділив би все населення міста за поглядами тільки на фіделістів, «рибалок», «поверненців» та ще, може, веритаріїв. Бо тільки-но уповноважений генералісимуса Тіллі ввійшов до ратуші, на Широкому шляху де не взялася численна — сотні зо три — процесія панів і дам, що явно не належали ні до фіделістів, ні до «рибалок», ні до «поверненців», а вже й поготів до веритаріїв, бо всі були пристойно одягнені, не пошарпані, не подряпані, не співали патріотичних пісень і не проголошували гасел раціоналістичного атеїзму, а мали вигляд поважний і мудрий, як люди, що добре і ясно знають, чого хочуть. Це були найбагатші патриції та дворяни, що не встигли вчасно накивати п’ятами з міста, а потім уже сиділи тихо вдома й чекали, чим усе скінчиться; тепер, скориставшися хвилинами перемир’я, вони покинули свої вже не безпечні палаци та будинки і в супроводі слуг, камердинерів і покоївок, що несли для них клуночки з одежею, харчами та цінними речами, дружно поспішали до собору, під священною охороною якого сподівалися пережити останні критичні хвилини.

Уповноважений генералісимуса Тіллі пробув у ратуші, за завішеними вікнами, цілих шість годин, до пізнього вечора. Як ішли переговори і хто в них брав участь, лишилося невідомо. Знали тільки, що головують на них сам Фалькенберг та бургомістр Ратценгофер, а інших членів магістрату навіть не покликано. Це було все, що проникло на люди. Цілковитий брак будь-якої інформації пояснюється тим, що всі входи до головної зали ратуші охороняли шведські гвардійці, люди мовчазні, які, до того ж, не вміли по-німецькому.

Ми сказали, що ніхто не знав, як ішли переговори, але неважко було вгадати наслідки, бо на світанку знов розревлись усі гармати відразу й наново знялися хвилі вогню, пилюки та диму, а земля задвигтіла від оглушливого грому. Це могло означати тільки те, що місто побороло диявольську спокусу й гордо відкинуло умови папіста Тіллі. Магдебуржці могли пишатися шляхетною непоступливістю обох найвищих представників влади в обложеному місті — шведського коменданта фон Фалькенберга і бургомістра Ратценгофера, та й справді пишались, але серця їхні запеклися з відчаю, аж городяни шкодували, що самі народились на світ, і проклинали ту хвилину, коли породили своїх дітей.

Годині о десятій ранку, тільки-но цісарці поновили бойові дії, Петра відкликано від його бомбарди, диявольської зброї, що стріляла напрочуд влучно. Петр уже й сам не знав, скільки цісарських понтонів, таранів та гуляй-городин знищив з її допомогою. Але стріляти з тієї бомбарди вмів тільки він, бо ніхто більше не міг дати їй ради, коли після пострілу ядро застрягало в дулі. Йому сказали: гофмаршал Фалькенберг забажав, щоб поручник Петер Кукан фон Кукан негайно з’явився до нього додому. Це був, видимо, один із тих безглуздих наказів, якими високі начальники люблять без потреби перешкоджати завзятим воякам; але наказ був такий недвозначний, що Петрові нічого не лишалось, як покинути бомбарду.

В передпокої у полковника Фалькенберга сидів украй розгублений і нещасний той лікар, що свого часу оглянув стигматичну ранку на грудях зомлілого брата Медарда.

— Нарешті, — сказав він, побачивши Петра.

— Чого це ви тут? — спитав Петр. — Полковник захворів?

— І, здається, дуже тяжко, — відповів лікар. — Тому хтось із його людей викликав мене, але, як виявилось, проти його волі. Бо він не дозволяє оглянути себе й не хоче прийняти нікого, крім вас. Отож я не знаю, що й діяти. Говоріть із ним, прошу вас, делікатно, щоб він по змозі не хвилювався. І спробуйте вивідати, що з ним.

— Ви прийшли саме вчасно, щоб урятувати мою нещасну душу, — сказав полковник, коли Петр увійшов до кабінету. Супроти свого звичаю завжди поводитись коректно й елегантно, він сидів верхи на стільці й спирався грудьми на його спинку. Тонке, розумне обличчя було дуже бліде й наморщене від стримуваного болю.

— Передайте оце комендантові шведської варти в ратуші, — сказав він, простягаючи Петрові запечатаного листа. — Це наказ негайно відпустити на волю бургомістра Ратценгофера — вчора я наказав був його посадити, бо він наполягав на тому, щоб прийняти умови Тіллі й здатися.

— Ви вчинили злочин, — сказав Петр. — Магдебурга вже не втримати. Треба здатися, щоб не загинули всі, хто ще лишився живий.

— Так, це був злочин, — погодився полковник. — Але я вас прошу, допоможіть його виправити, поки можна. Перекажіть Ратценгоферові, що я його перепрошую й дозволяю підписати ультиматум. Це може зробити тільки він, бо мене Тіллі не визнає.

— А до чого тут я? — спитав Петр. — Чому ви не зробите цього самі? Я бачу, ви хворий, але ж вас могли б віднести на ношах.

— Ви єдиний, кому я довіряю, — відказав полковник. — А сам я зробити цього не можу, бо… гляньте на мою спину.