Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Цісарського війська під Магдебургом усе прибувало, і мирний край на обох берегах Ельби, добрий і щирий, як рука господаря, що держить на долоні достигле зерно, чорнів щодень густішими геометричними фігурами вишикуваних полків. З Ерфурта пригарцювала вся кіннота Ліги, а генерал Паппенгайм приволік із вольфенбютельського арсеналу страховинну колекцію новітніх облогових машин: велетенські свердла, далекобійні гармати, смертоносні мортири, які, ледве-но доїхавши, зразу почали оглушливо гавкати. Від канонади всі будинки в місті тремтіли, наче зі страху, вночі табірні вогні зливались у суцільний вогняний вінок. А полковник фон Фалькенберг наказав магдебурзькій залозі ощаджати порох, щоб місто не лишилося зовсім без бойового припасу, поки прийдуть на допомогу шведи.

Шведська підмога — ці слова не сходили з язика в охоплених жахом городян як остання надія. Вони вірили, сподівались і запевняли одні одних, що шведський король не може допустити, щоб місто, котре, єдине в усій Німеччині, виявило йому цілковиту лояльність, стало здобиччю цісарських папістів. Король прибуде вчасно й розжене армію паскудних обложників. Міський оповісник на вежі собору святого Іоанна з ранку до ночі оглядав обрій, чи не з’являться там залізні загони шведської армії, які поспішають до Магдебурга, але єдине, що йому щастило побачити, були нові й нові ворожі полки. Пастори в церквах без кінця запевняли: Густав-Адольф ось-ось буде; але минав день за днем, тиждень за тижнем, а його не було й не було.

Тим часом ворог узяв укріплені Краківське та Престерське передмістя, зайняв Краківський острів і острови Малої та Великої Ельби, проникнувши в безпосередню близькість до магдебурзького собору. Полковник фон Фалькенберг у відповідь наказав спалити північне й південне передмістя, Нойштадт і Зуденборг, — щоб не дістались ворогові. Нещасливці, вигнані зі своїх домівок, попхались у міські мури, але не знайшли там притулку, бо поважні городяни не хотіли впускати до своїх домів ту потолоч із передмість. «Краще смерть! — заявила одна заможна вдова, чоловік якої недавно поліг на обороні міста. — Невже мій Фріц поклав життя за те, щоб я, його дружина, бідувала під одним дахом з приблудною голотою?» — кричала вона, коли магістрат почав наполягати, щоб вона звільнила частину свого будинку на Пекарській вулиці. Тоді, збігши з двома дітьми в підвал, де лежало барильце пороху, вдова висадила себе й діток у повітря, створивши тим небезпечно драматичний, а тому спокусливий прецедент.

Її вчинок збудив захоплення й заздрість. Нищити своє життя й майно, підпалюючи барильце з порохом, стало, як кажуть французи, останнім криком моди; тут ця елегантна метафора набула моторошної дослівності. Магдебурзький бургомістр Ратценгофер, зразковий патріот свого міста, був змушений звернутися до сумління, розуму й серця магдебуржців, щоб перестали дуріти й увесь порох, коли хто має його вдома, краще віддали на оборону міста.

Було кепсько, а ставало щодень гірше. Біженці з передмість, голодні й брудні, сиділи на вулицях і жебрали. Ішли чутки про перші випадки моровиці — не зовсім певні, але дуже правдоподібні. В ятках на Старому ринку продавали пацюків. А канонада не припинялась, і будинки двигтіли безперервно, ніби вже збиралися завалитись та покласти край усьому. І ось у ці кричущі злигодні проникла жахлива новина, ніби шведський король, замість левиними стрибками поспішати на допомогу Магдебургові, весь цей час бавився тим, що облягав Франкфурт-на-Одері, а коли місто впало, дозволив своїм воякам грабувати його. І шведи зґвалтували, кого могли, повбивали, кого могли, розікрали, що могли, а чого не могли — те підпалили, тож від Франкфурта лишилась купа димучої цегли.

Звістка ця — як часто бувають звістки — була дуже перебільшена, бо нам відомо, що Франкфурт-на-Одері в Тридцятилітній війні брали тричі, а це було б неможливе, якби його за першим разом зрівняли з землею. Дуже перебільшена, але з великим драматичним ефектом: Магдебург, і так нестерпно розхвильований, знавіснів. «Швед нас зрадив, і буде нам те, що й франкфуртцям», — тепер ці слова не сходили в усіх з язика, раптом змінивши заспокійливі балачки про близьку підмогу, й кидали навіть найспокійніших у безодню жаху. Бідні вигнанці зі спалених передмість гуртувались у банди й грабували оселі багатих городян. У Старому місті відразу спалахнуло кілька пожеж.

На Широкому шляху відбулася процесія флагелантів. Зібрались вони рівно о третій годині пополудні в одному домі, де пороздягались до пояса й із канчуками в руках рушили за своїм проводирем, якому сам соборний настоятель, перший проповідник Магдебурзького архієпископства доктор Рейнгард Бак піддав на спину величезний дубовий хрест, знятий з головного вівтаря собору. Під приглушений гуркіт барабанів вони йшли, хитаючись у такт, два кроки вперед, крок назад, і шмагали себе по спині, жалібно викрикуючи скарги на свої гріхи та провинності, а носій хреста попереду заточувався під вагою свого тягаря. Оскільки люди вірили, що їхня болісна самопожертва вгодна богові й принесе нещасному містові полегкість, коли не рятунок, то юрби обабіч вулиці, такі густі, що для флагелантів лишався між ними тільки вузький прохід, пильно стежили, чи вони б’ють себе як слід, і гукали до них підбадьорливо: «Що це ти, Франце! Жвавіше, жвавіше, піддай жару! А ти, Гансе, хіба це бичування? Шмагайте себе як слід, мученики, святі брати!»

Та скоро їх стало зайве під’юджувати, вони самі розпалились і, скімлячи запіненими вустами, бичували себе що крок то дужче, а разом із червоними басаманами на спинах зростала й екзальтація. За кожним замахом канчука довкола них густою пурпуровою мрякою розбризкувалася кров, а роззяви, щоб примножити їхні спасенні муки, жменями кидали на їхні пошматовані спини сіль, принесену в кишенях.

Спершу було вирішено, що процесія флагелантів пройде вздовж усього Широкого шляху туди й сюди, а повернувшись до собору, поставить хрест на місце. Та коли вперше минали Старий ринок, сталося щось незбагненне: з дверей спаленої церкви святого Георгія назустріч їм сипонула юрба якихось шаленців, що, репетуючи: «Бога нема!», «Хай живе Правда!», «Слава. Вчителеві Петрові!» та «Геть забобон!» — скинули на землю хрест, потоптали його носія й почали розганяти флагелантів їхніми ж таки канчуками. Городяни в один голос заревли з обурення й кинулися з кулаками та ціпками боронити побожних самобичувальників. Бешкетникам, у яких читач легко впізнає веритаріїв брата Медарда, довелось би дуже скрутно, якби не втрутилась міська варта, що, маючи наказ непомітно охороняти процесію, похапала зухвальців і вкинула в найглибше підземелля під ратушею.