Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

країни? За пролиті ріки крові, за втрачених друзів і побратимів? За людей, які немудро, керуючись лише бажанням жити у спокої і ситості, втратили єдине, що насправді могло 6 їм ту ситість та спокій забезпечити — власну державу та її незалежність! Дали себе задурити совдепівською пропагандою, не розуміючи, що радянсько-московське рабство від попереднього, царсько-московського, нічим особливо не відрізняється, і той, хто жадає миру, мав би у першу чергу наготувати рушницю…

Поряд із першою стояла ще друга скриня з причиненим віком, яке виявилося міцнішим за перше.

Доклавши зусиль, Швед відчинив його і не стримав вигуку захоплення: там було коштовне каміння, перли, самоцвіти і знову золото…

«Року 1078-го у супроводі загону озброєних до зубів шотландських лицарів та монахів-бенедиктинців, яким вона всіляко протегувала у Шотландії, Маргарита відправила віз, наповнений скринями зі щирим золотом та усілякими дорогоцінностями….» — саме про це ці рядки…

Марко наповнив золотом другий мішок. Семенюк із Жезніком, поступово підтягуючи його вгору, благополучно витягнули безцінний вантаж на світ Божий.

— Там ще багато? — поцікавився Жезнік.

— Певно, буде ще зо два.

Марко витер долонею спітніле обличчя і взявся набирати новий мішок.

— Треба поспішати, скоро світатиме… Як Піскурівкою до млина пробиратимемося? — спитав Семенюк. — Аби яка роззява більшовицька нас не зауважила!

Визбиравши усе до останньої монети на землі, Марко ще раз присвітив. Ну, якщо і закотилася яка, то сюди, до криниці, ніхто ще довго не полізе, а отже, і таємниця ще довго залишатиметься нерозкритою…

Вдягнув на себе змайстроване Жезніком спорядження.

— Тягніть…

Нічна жива прохолода, змішана з пахощами літніх трав, обдала обличчя приємною свіжістю.

— Якби ви побачили те, що я бачив… Зомліти можна! — проказав тихо до Семенюка. — Оце так видиво!

Жезнік поплескав Марка по плечу.

— Всідайтеся, пане Подоляк. Світатиме скоро… Поспішати треба.

— Одне мене гризе… Що усі ці скарби з України вивезти доведеться, — зітхнув Швед. — А можна було б для людей побудувати українські школи, бібліотеки, відновити те, що постраждало під час боїв із більшовиками…

Семенюк прицмокнув до коней і рвучко повернувся до Марка.

— Якщо Ви не вивезете це золото і не витратите для української справи, то за Вас це зробить Мальцев, — проказав сердито. — Або ж більшовики тому раду дадуть і все піде в одну діру. Зараз не так бібліотеки й школи потрібні, як люди навчені та зброя, аби протистояти більшовицькій владі. Бо відчуває моє серце: ми з Жезніком ще недовго зможемо українську справу тут, на Збручі, підтримувати, скоро і нас притиснуть. Сам дивуюся, що допоки з нами панькаються.

Швед не знайшов що відповісти.

* * *

Дні тягнулися повільно. Марко подумки уже разів із сто прокручував, як переправлятиме золото через Збруч, але діяти не поспішав. Мав для початку дочекатися відповіді від Змієнка та Шидловських. Бо самому йому, без допомоги Генштабу, точно не впоратися, навіть перебравшись через кордон.

Ще напередодні відправив Змієнкові шифровку такого змісту:

«Прошу якнайшвидше зорганізувати прохід через Тернопіль, бо у зв'язку із вантажем, який необхідно терміново вивезти звідси, залишатися у Волочиську не бачу більше можливості…».

— Чого вони з відповіддю тягнуть? — нервово проказав Василь Семенюк, наливаючи собі густої торішньої слив’янки. — Скоро проща у Тарноруді. Найкраща нагода для того, аби Вам непомітно вибратися звідси. З’їдеться тьма народу… Кажуть, навіть ксьондзові Новатовському дозволять правити. Звичайно, — скрушно зітхнув Семенюк, — люди за звичкою прийдуть. Раніше перед костелом щороку народу сила-силенна збиралася: піші і з возами, з хоругвами. Ночували по усій Тарноруді.

— Цього разу усе буде суворо… — зітхнув Марко. — 3 перевіркою документів. Добре, що нагадали мені, пане Василю. Вже отримав директиви про посилення охорони порядку під час богомілля. ДПУ хоч і намагається вдавати перед польською стороною, що совєти — найдемократичніша влада, але мова йде про прикордонну зону, радянська влада у Бога не вірить, то на великі послаблення Чекати не варто.

— Що ж вони… по паломниках стрілятимуть? — запитав Семенюк. — То ж мирні люди…

— Дасть Бог — не будуть, бо серед мирних людей буде купа перебраних депеушників, — відповів Марко, замислено підперши голову рукою. — Готовими треба бути до усякого. А хто там буде мирний богомолець, а хто переодягнутий депеушник, того навіть я не знатиму.

— А може, — проказав Семенюк, — нехай стріляють? Може, тоді нарешті усе Поділля, як одна людина, повстане та підніметься проти більшовиків?

Марко похитав головою і поглянув на Семенюка, як на немудрого.

— Пане Василю… Ви би хотіли, аби Ваша дружина та діти опинилася там під час прощі? Ні? Отож… Такою ціною… чим ми тоді кращі за совєти? — додав за мить. — Та й, якщо відверто, занадто Ви ідеалізуєте нарід подільський. Де той нарід був, коли Петлюра у Кам’янці стояв та потребував допомоги, коли Україна потребувала згуртованості дій своїх людей?..

Семенюк ще налив сливянки і з сумом подивився на Марка.

— Я до того, що якби із Тернополя нам була відповідь, то можна було б уже й рихтуватися… А так… праві Ви, звичайно. Кожен чекає, що хтось прийде та за нього зробить. Ваша знайома з Кам’янця, Марія, он розповідала, коли я востаннє ті домовини з агітками доправляв, що багато хто й сердиться, мовляв, не підбурюйте людей, бо люди вже до радянської влади призвичаїлися, навчилися із тим жити… У Бога, мовляв, можна і потай вірити й дітей потай хрестити.

Марко тільки похитав головою.

— Мені дедалі частіше видається, що з такими настроями боротьба наша стає марною… Бо якщо самим українцям Україна як держава не потрібна, то для чого тоді ці наші потуги? Одне сподівання, що то не усі такі.

— Українець — така людина, — Семенюк важко зітхнув, наливаючи собі втретє, — що його хата, здебільшого, скраю. Небагато хто взагалі розуміє, за що наші діди віками боролися та у чому сенс тієї незалежної