Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Добре, пане Василю… скінчаймо наші філософські бесіди та гасімо каганці, — Марко глянув на свого вже захмелілого від слив’янки співрозмовника зі стомленою посмішкою. — Мені завтра до комендатури раненько треба… Мальцев із Кам’янця якогось дідька приїжджає… Навіть не знаю, що йому з приводу тих скарбів городитиму…

— А що там городити? — Семенюк скрутив гасову лампу, і в кімнаті Шведа запанувала темінь. — Золото у нас, а Ви йому і далі городіть, що пошуки продовжуєте. Чи він сподівається, що скарби віки у землі лежали, а тут їх отак раз-два — і знайти можна?

За кілька хвилин у хаті Семенюків усе стихло. Господар вклався, решта родини вже давно спочивала.

Марко повернувся на бік. Замислився…

Можна, звичайно, грати із Мальцевим коня ще якийсь час. Крушанівський — людина ненадійна, про чашу точно Мальцеву розповісти може. То найкраще так йому і говорити, що пошуки ведуться, але загадку розгадати непросто… Що надибав у диякона Крушанівського якусь чашу, котру йому ще покійний Лєпновський свого часу дав на зберігання… Тепер намагається розібратися, що і до чого.

Буде день — буде пожива. А зараз — спати!

Марко стулив очі і, наче у воду, поринув у приємне забуття.

І вже за мить у його сні стеля Семенюкової хати над головою перетворилася на зоряне небо. Планети зарухалися на ній своїми еліпсовидними орбітами.

Марко придивися: ні, то не планети, золоті монети замість зірок вкрили небеса. І над ним уже й не зоряне небо, а скло… він бачить за тим склом дивну яскраву пташку…

Вона підлітає щоразу з протилежного боку і дзьобає у центрі, б’є дзьобиком так завзято і сильно, що скляне небо дрижить, аж зорі-монети обсипаються. Від тих ударів розходяться тріщини. Зараз небо упаде! Марко розуміє, що скляні уламки можуть поранити його, та встати несила, навіть очима кліпнути…

Настирливий стукіт у вікно знадвору змусив його прокинутися. У хаті було темно…

— Хто там? — гукнув.

— То я, Жезнік… Збирайтеся швидше!

Марко підхопився. У сусідній кімнаті прокинувся і Семенюк, впустив Жезніка.

— Ти чого вночі? Ми тільки усі повкладалися… Що сталося, Йосипе?

Жезнік тільки прокашлявся.

— Марця сьогодні сушила білизну. Колесо не працювало увесь день. Я не був удома, косив траву для худоби, тож одразу не зауважив, моя вина. Але коли вже затріпотіли її сорочки, жінка послала за мною…

— То що там? — схвильовано проказав Марко. — Є новини з Тернополя?

— Так, я отримав повідомлення. Потрібно, аби Ви прибули, і то терміново. На місці уже й прочитаєте, бо я ж читати не вмію…

— Нічого не розумію, — Марко став навпомацки одягатися. — А чому із собою не привезли? — спитав. — Хоча… Дурне запитання.

— Так, — погодився Жезнік. — Якби попалися прикордонникам, усім би було непереливки.

— А як Ви, пане Йосипе, сюди дісталися? — поцікавився Марко.

— Верхи, — просто відповів той. — Гнідий нас обох витримає. Я й у зворотній бік, до Волочиська, Вам його дам. Поспішайте.

— Тоді з Богом… — розвів руками Семенюк. — Може, й справді все саме собою якось владнається і станеться так, як має бути?..

На одному коні із Жезніком їхати було незручно. Пробиралися манівцями, аби не натрапити на прикордонників. Вже на під’їзді до Тарноруди спішилися і, аби не ризикувати, рушили в обхід, пішки. Зайшли із боку сатанівського тракту, проминули Піскурівку і тихо — далі, до Жезнікового млина.

— Аж дивно, як ми ні на кого у такій гарячці не натрапили! — пробурмотів Йосип Жезнік, впускаючи Марка всередину. — Проходьте, зараз я лампу запалю. Тут вікон немає, то не видно світла.

Марко ступив за Йосипом, болячи вдарившись головою об одвірок.

— Аби тебе качка копнула! — вилаявся тихо сам до себе, затуляючи двері. — Тут серед ночі забитися можна.

Жезнік тим часом намацав гасову лампу, обережно запалив її.

— Ну… Я зробив усе, що від мене залежало… — промовив якимось дивним голосом, підкручуючи гніт. — Далі вже без мене.

Марко напружився усім тілом. Відчуття небезпеки наповнило усе його єство.

Жезнік привів його у засідку? Невже… О Господи!

Повернувся і застиг, як укопаний: просто біля дверей, у кутку, на мішках із зерном, хтось сидів.

Йосип підняв лампу вище, і світло вихопило з темряви кутка постать жінки у простій домотканій блюзі й темній спідниці. На голові хустка, вив’язана понад самі очі, як то роблять хворі чи спотворені, — кінцем затулено півобличчя.

Маркові збило у грудях подих. Він зробив крок, не в силах зрушити із місця далі. А жінка підвелася, і раптом увесь той дивний селянський одяг на ній став незграбним, завеликим, не по розміру…

Потягнула за кінець хустини, вивільняючи з-під неї густе русяве волосся.

— Лізо! — прошепотів Марко. — Лізо… Лізо, це ти!

Кинувся до неї, захопив в обійми, відчуваючи знайомий аромат її тіла. Стиснув у долонях обличчя.

— Лізо! Лізо! Як ти… Як ти наважилася? Сюди… сама… Лізонько! Пташинко моя!

Жезнік лише закотив очі до стелі.

— Ну… Ви вже тут без мене… — повторив, обходячи Марка. — Лампу я загашу… Та й навіщо вам те світло! Там у стодолі можна заночувати… — проказав якось невпевнено і сором'язливо.

— А якби щось трапилося? Навіщо ти сюди… якби тебе викрили? Якби тебе… застрілили прикордонники? Що б я тоді робив? Як би я жив із цим, Лізо? — гаряче шепотів Марко їй поміж поцілунками.

— Я вдавала, що німа і хвора. Кашляла у потязі увесь час, — розповідала вона, поспіхом обціловуючи його обличчя. — Євген допоміг мені у Варшаві сісти на потяг до Тернополя. Там пані Юстина зустріла мене. Ледь зрозуміла, що то я у цьому одязі. У Тернополі на залізничній станції усіх, хто сходив із потяга, перевіряли. Коли дійшла черга до мене, я прокусила губу, закашлялася і сплюнула собі під ноги