Анджей Сапковський - Lux perpetua

худоби. Гладко пішло і з Грозвітою фон Барут і Беатриче фон Фальгенгайн, які побили глеки, обізвавши одна одну паскудними словами. Прийняв вибачення чашник Бертольд де Апольда, який багато років був злий на Томаса Ейхельборна за недотримання договору про одруження дітей. Остання річ сильно, і навіть досить-таки сильно занепокоїла Парсіфаля фон Рахенау. Парсіфаль прибув на з'їзд разом зі своїм батьком. Трістрамом фон Рахенау, і батько одразу ж вдарився в обмін люб'язностями з Альбрехтом Гакеборном, паном на Пшевозі. Не було таємницею, що пан на Пшевозі клопочеться про родинні зв'язки з Рахенау і хилить до того, щоб видати свою доньку Зузанну саме за Парсіфаля. Парсіфаля ж Зузанна Гакеборн ніскілечки не приваблювала. Парсіфаль, як тільки траплялася нагода думати, думав головним чином про світловолосу Офку, доньку Генріха Барута зі Студзіська. Офка, зрештою, була присутня на з'їзді, її разом з іншими дівчатами опікунки посадили в жіночій світлиці та змусили вишивати на п'яльцях.

Два дні з'їзду минули непомітно, залишалася тільки одна справа, справа непроста, яка внесла серйозний розбрат між роди Бішофсгеймів і Стерчів. Про домовленість, здавалося, годі було й мріяти. Але канонік Генріх і Апечко Стерча, головуючий, мали голови не для краси. Щоби зробити загальну атмосферу більш спокійною, канонік змовив довгу і нудну молитву латиною, а Апечко запропонував влаштувати жалобну тризну за упокій душі родичів і друзів, котрі полягли за віру в боях із гуситами, — зокрема за Гейнемана Барута, Гавейна Рахенау, Рейнхарда Бішофсгейма і Єнча Кнобельсдорфа, на прізвисько Пугач. Жалобні урочистості тривали день і ніч, а відновлення нарад довелося відкласти на деякий час — доти, доки всі жалібники не прийдуть до тями.

Парсіфаль Рахенау участі у пиятиці не брав: молодим і неопоясаним цього не забороняли, але й не заохочували до цього. Тож Парсіфаль волів податися на обхід валів і стаєнь. Раптом, на превелике своє здивування, він помітив свого приятеля, Генріха Барута, який шпарко йшов йому назустріч і вів…

Свою кузину. Світловолосу Офку фон Барут.

— Представляю, — видихнув захеканий Шпачок, багатозначно при цьому підморгуючи, — мого приятеля і товариша по зброї, Парсіфаля фон Рахенау, сина пана Трістрама з Букова. Говорю тобі, Офко, годі й шукати відважнішого, ніж він. Без похвальби кажу, я теж проти чехів воював, ба, з чарівниками і чарівницями довелося мати справу… Але він! Не повіриш! Він проти орд єретика Амброжа ставав під Находом, як стій зі мною — проти ста. А на стінах Клодзькао, ти навіть не повіриш, дівчино! Хоч і поранений, стікаючи кров'ю, він безстрашно чинив опір єретикам, які штурмували Клодзько. Сам пан Пута з Частоловиць його потім обійняв!

Щоки Парсіфаля покрилися карміновим рум'янцем. І річ була навіть не в тому, що Шпачок брехав як по нотах. Парсіфаль просто не міг не червоніти, коли бачив панну, її великі горіхові очі та кирпатий, усіяний ластовинням носик. Це було найкрасивіше ластовиння, яке Парсіфаль будь-коли бачив у житті.

— Я вас залишаю, — швидко мовив Шпачок. — Побалакайте собі. А мене чекають важливі справи.

Вони залишилися самі. А Парсіфаль. який ще хвилину тому готовий був віддати приятелеві півкоролівства, тепер відчував, що охоче натовк би йому носа. Хоч як він хотів, проте не міг себе побороти і видобути із себе якісь слова. Упевнений, що панни прислуховуються тільки до доладної мови трубадурів і мандрівних лицарів, зараз він почував себе останнім дурнем.

Віяв теплий вітер, у рові самозабутньо кумкали жаби.

— Ви були поранені, так? — обірвала жахливу тишу Офка, наморщивши веснянкуватий ніс. — Покажіть, де.

— Ні! — Парсіфаль аж підскочив.

— Не можна, — швидко додав він, — вихвалятися. Хвалько не гідний лицарського пояса.

— Але ж ви билися?

— Бився.

— То ви відважний? Сміливий?

— Не годиться хва…

— Побачимо, чи ви такий сміливий, — Офка нахилилася над ровом. — О! Злапайте для мене оцю жабу.

— Жабу?

— Ну я ж кажу. Отую велику. Дякую. А тепер з'їжте її. -Що?

— З'їжте її. Поглядимо, чи вам стане сміливості. Парсіфаль затис жабище в кулаку. Заплющив очі. І відкрив рота.

Офка фон Барут схопила його за руку, видерла жабу, жбурнула її у воду. І почервоніла як вишня.

— Простіть мені, прошу, — вона схилила голову. — Я не так хотіла… Зовсім не так. Правду про мене кажуть, що я плоха…

— Ви не… — ковтнув слину Парсіфаль. — Ви не плоха, пані. Ви… Офка підняла голову. Її горіхові очі стали ще більшими, ніж були.

— Ви гарна.

Офка довго дивилася на нього. А тоді втекла. З'їзд поновили, спір Бішофсгеймів зі Стерчами, який, як здавалося, було неможливо вирішити, врешті-решт закінчився домовленістю. Парсіфаль слухав п'яте через десяте. Він витав у хмарах. Снив наяву.

— Ми, Генріх Ландсберг, схоластик немодлінської колегіати, усім вірним Христа, до яких дійде цей документ, засвідчуємо, що Бургард Менцелін, управитель належного панові Гюнтеру фон Бішофсгейму маєтку в Нівнику, був позбавлений життя Дітером Гакстом, армігером пана Вольфгера фон Стерча. За цей злочин пан фон Стерча і Дітер Гакст згодилися виплатити на користь родини вбитого покутну суму у затвердженому панами лицарями розмірі сорока гривень. Суму п'ять гривень одержить додатково парафія костелу в Нівнику. Закликаний на допомогу хірург не одержить нічого, позаяк допомога жодного результату не дала. На знак угоди воздвижений буде на місці злочину покутний хрест коштом згаданого армігера Гакста, а на хресті сім буде викуто знаряддя злочину, себто сокира. Цим самим доходить до примирення між винуватцем злочину та родиною убієнного, а також згаданими панами лицарями. Учинено шостого дня червня року Ласки Божої тисяча чотириста двадцять дев'ятого.

— Парсіфаль! Тобі кажу! Заснув, чи що?

Він рвучко підняв голову, вирваний з глибини мрій. І отетерів. Явно розгніваний батько був у супроводі двох лицарів, старшого і молодшого. Молодшого, з вугластим обличчям, оздобленим білим шрамом, Парсіфаль не знав. Старшим був шляхетний Альбрехт фон Гакеборн, пан на Пшевозі, батько Зузанни. «Я загинув, — майнула в голові Парсіфаля злякана думка, — мені кінець. Зараз мене заручать. І невдовзі одружать. Прощавай, прекрасна Офко…»

— Я віддаю тебе, — пан Трістрам Рахенау говорив у ніс, як завжди, коли він був незадоволений, — у зброєносці пану Егбертові де Кассель з Копанця. Пан Егберт- чоловік воящий, а війна з гуситами на носі. Служи вірно, бийся мужньо, шляхетську честь бережи — і, дасть Бог, заслужиш пояс і шпори. Гляди лишень, шмаркачу, аби ганьби не приніс, мені та родові.

Парсіфаль ковтнув слину. Йому давно було обіцяно, що він стане зброєносцем у Клодзьку, у пана Пути з Частоловиць, пліч- о-пліч зі своїм товаришем Шпачком Барутом. Однак він занадто добре знав батька, щоби виявити непокору — не тільки