Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

— Отак було давно зробити. Видно, небоже, що ти козак.

— Бурсак, — відповів той. — Лебединський попович. Здивувалися козаки.

— Так чого ж тобі було втікати? — питалися.

— Дайте розкажу. — Обтер долонями лице і почав. — Як на гетьмана анатему кидати мали...

— На гетьмана? Анатему?.. Що тобі приснилося, хлопче?

— То ви нічого не чули?

Дивилися на нього, як на божевільного.

— Чи одно ми чували, але такого — ні. На гетьмана Івана Степановича Мазепу щоб анатему кидать? Ні, ні, тобі щось, братчику, в голові не теє.

— Як не хочете, так не вірте. Не приїхав я тут, щоб вас дурить. Правду кажу, одного слова не збрешу. І не гадайте, що мені щось у голові попсувалося, — хоч тепер і збожеволіти не важко. Але я, дякувати Богові милосердному, при пам'яті.

Раменами здвигали й головами похитували, а бурсак розказував:

— Отож, як відомим стало, що архієреї у Глухів понаїздили, щоб викликати Мазепу, то нас, кількох лебединців, що в Київській академії вчилися, сказали собі: до такого безбожного діла рук своїх не приложимо. Навіть як співаки — ні! Невже ж ми не знаємо, хто таке гетьман і що він для академії зробив? Невже ж ми не величали й не славосла-или його, не підносили апотеозу, як добродієві свойому? А тепер щоб виклинати, з церкви святої викидати, проклинати від роду в род?

— І що? І що? — загуло кругом.

— Цілу ніч билися ми з гадками, що нам робить, щоб спинити це погане діло. Була гадка (не смійтеся, ми молоді, старечого розуму не маємо), була гадка тягнути жереб. Хто витягне, тому й підкрастися до царя...

— До царя? Підкрастися? — зашепотіли сердюки.

— Підкрастися і — вбити, — докінчив бурсак, важко зітхаючи.

Він сказав щось таке просте, а разом з тим таке дивне, що нікому й на гадку не приходило.

— Вбити царя?

— Гадаєте, не вбивали? — відповів палко бурсак. — А скільки кесарів римських не своєю смертю померло! Гадаєте, гріх? Бог простив би за деспота такого. Мало він намучився людей. Та не було такого, щоб сказав: нам треба це зробити, ми зробимо... А жаль, великий жаль! — І його обличчя скривилося.

Сердюки збилися в купу біля оповідача, щоб якого слова не пропустити.

— І що? І що?

— На другий день кажуть мені апостола читать. (У мене голос такий, що другого нема). "Не буду", — кажу. А вони до мене: "Мусиш. Сам цар слухатиме". І батько й мати, всі пристають до мене: "Читай", а я затявся і — "Ні". Аж десь до начальства дійшло. Прийшли і забрали мене. Посадовили в холодну. А в городі парад. Дзвони грають, гармати ревуть, аж земля дрижить. П'янство таке, що тверезого, мабуть, у цілому городі не було. Отож з того і скористала мати моя. Довірених людей післали, а за городом і кінь чекав. Сів я і при помочі Божій якось до вас добився.

Скінчив і відсапнув, ніби камінь важкий йому з грудей скотився.

Сердюки вже не приставали до нього з питаннями. Довідалися, хто він таке. і раді були погостити. Десь і закуска взялася, і плящину добули.

— Випий чарку, веселіше стане. Відпрошувався, ніби соромився.

— Горівка — не дівка, з ума не зведе, лиш на деякий час в голові запорошить, — заохочували.

— А може, ти тому не п'єш, що діла не зробив? Підіжди, ще молодий — поспієш! Деякий і постарівся, і нічого путнього не втяв.

— Випий же! Нагрієшся, а то зубами дзвониш, буцім ти не попович, а паламаренко.

Гість ніби й справді не своїми зубами їв і позиченим ротом випивав чарку.

— Пиймо, доки є, бо хто зна, як завтра буде. Москви і шведа насунуло такого, як хмара, повидудлюють усьо, а нам прийдеться хіба воду пити.

— Добра вода, бо не мутить ума, — доповів котрийсь.

— Мабуть, тобі давно вже помутило, коли ти таке кажеш. Водиця жабам годиться, а не нам. Нашої жаги водою не вгасити.

— Так, так. Нашої жаги водою не вгасити, — повторив сумно той, що вдивлявся у стелю.

Другі півні піли. Вітер зривався знову і конче хотів дерева з корінням повивертати.

В хату скочило щось мале, обсніжене і від інею заволохачене.

— Вечора доброго панам! — запищало.

— А! Рачок з болота виліз, — відповіли. — Пане Рачок! Просимо вашеці сідати! — і котрийсь ухопив його на коліна.

Гетьманський весельчак, як кіт, з колін зістрибнув і на бокуні присів.

— Хами! Шляхтича пошанувати не вміють. Подай такому палець, а він за руку тягне.

— Так тебе й за голову нема що тягнути; скачи за пазуху, нагрієшся!

— Або у карман лізь!

— А очі б вам повилазили, негодяї! Лиш горівку тягнуть, а битися нема кому, — відтинався Рачок.

— Так ти за нас б'єшся, правда? Але язиком.

— А ви і язиками не втнете. Не знаю, до чого вас Господь создав, — і баламкав у воздухах ногами.

— А ваша милість, — приставали до нього козаки, — хай удруге на такий вітер не виходять, бо пірве та закине на яку там дзвіницю, що годі буде й здіймити.

— Підождіть, позакидає вас у багно, чортові діти, — лаявся Рачок. — Не знаю, пощо земля носить таку ледач на собі.

— Цитьте! — буцімто заспокоював великан своїх товаришів. — Цитьте! Не сердьте їх милості, а то поб'ють. Їх милість трудні — від дівчини вертають.

Козаки сміялися, Рачок також.

— Гадаєте, жадна мене не хоче? — говорив, зміняючи голос. — Ого-го! Та я, бачите, дорожу собою.

— Відомо, відомо, є чим. Але дійсно, звідкіля це ваша милість вертають? Чи не з гетьманської ради?

— А хоч би...

— Так повіжте, що там урадили такого?

— Що врадили?.. — І Рачок задумався. — Не твого розуму діло, — відповів і махнув рукою. — Щолиш тепер буцімто й запримітив незнайомого і грізно спитав:

— А