Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

87

Тут, між іншим, криється головна слабкість усієї Трієрової есхатології: його герої можуть впадати в розпач або спокійно чекати кінця, але навіть не пробують  в и й т и  з а  м е ж і  с в о є ї  к у л ь т у р и,  щоб намацати собі хоч наостанці таку конче потрібну людині психологічну підтримку в тому, що «хтось колись уже був до цього додумався» (розгублена Клер згадує тільки про те, що можна «відкоркувати вино», тобто влаштувати собі «правильні» — «nice» — поминки, але ніхто не згадує ні про католицизм, ні про юдаїзм, про які залюбки говорить режисер інтерв'юерам, ані бодай про Страшний Суд, ренесансними зображеннями якого мстива Джастін, гадаю, мала би тішитися більше, ніж «Мисливцями на снігу»). Можна, звісно, прийняти як версію, що вся друга частина «Меланхолії» — це продукт хворої уяви Джастін, але тоді доведеться визнати, що й цю ідею автор запозичив у Тарковського: це в «Офірі» герой, урятувавши світ од ядерної смерти, виявляє на ранок, що ніхто з домашніх не пам'ятає ні повідомлення по ТБ, ні втрати телефонного зв'язку, ні землетрусу з передзвоном скла в буфеті, і глядач у принципі вільний стати на точку зору більшости — що нічого цього й не було, а старий Александер просто з'їхав з глузду.

88

«3 України? — запитує Холін у Маші. — Чому? — Ну… Красива, вперта…». Для покоління моїх батьків у 1962 році почути таке з російського екрана було подією: на той час Україна була остаточно «замирена» (про «Велику» я вже казала, Західна ж, приєднана у висліді Другої світової війни, припинила збройний опір приблизно на кінець 1950-х), але згадувати будь-що українське на «загальносоюзному рівні» офіційно ще допускалося лише в тих контекстах, які, кажучи тодішнім партійним ньюспіком, «сприяли зміцненню непорушної дружби українського і російського народів» — і, Боже збав, не містили натяку на те, що ці народи чимось різняться. Тож для нашої колоніальної інтеліґенції, приниженої й застрашеної, те компліментарне «вперта!» прозвучало мало не політичним меседжем, і КҐБ після того мусило зорганізовувати цілу спецпровокацію, щоб «посварити» її з Тарковським (див. про це: Вадим Скуратівський. «Андрєй Тарковський і Україна», KINO-КОЛО (14), 2002).

89

Далі цит. за: «Z Andriejem Tarkowskim rozmawiają Jerzy Illg, Leonard Neuger», Res Publica (1), Warszawa 1987, s. 137—160.

90

Два таких перепоховання увійшли в українську культурну й політичну історію як символічно-знакові події: у XIX столітті — перевезення тіла національного поета Тараса Шевченка з Петербурга до Канева, що вилилося в першу масову маніфестацію українського руху (травень 1861 року), у XX столітті — перевезення до Києва тіла іншого великого поета, Василя Стуса, загиблого (за деякими версіями — убитого) 1985 року в радянському таборі для політв'язнів (листопад 1989 року). Заповіт Довженка поховати його в Україні не виконано й досі, через 55 років після його смерти, і доступ до його архівів, що зберігаються в Росії (в тому числі в Центральному Архіві ФСБ та Архіві Президента Російської Федерації), досі залишається вкрай проблематичним (див. про це: Безручко О. В. Невідомий Довженко. — K.: Фенікс, 2008. — С. 5—21).

91

У цьому сенсі він справді був «антирадянщиком» — або, як пишуть про нього вже в сучасній Росії, «підривачем основ російської державности» (див.: Карпец В. Искушение Тарковским // Политический журнал (34), 28.12. 2007).

92

На відміну від Тарковського, у фон Трієра немає «шляху», є тільки прогресуюче з роками розчарування: Джастін у «Меланхолії» проклинає планету так само, як Ґрейс у «Доґвілі» наказує знищити село: різниця кількісна, не якісна, вшир, а не вглиб, і тому «кінець світу від фон Трієра» має ту «нестерпну легкість», котра радше заспокоює, ніж попереджає: Нібіру не прилетить — це лише спецефекти…

93

Див.: Janusz Wróblewski. «Persona non grata. Rozmowa z Larsem von Trierem». Polityka, 07.06.2011.

94

Вперше опубліковано в збірнику «Нерви ланцюга: 25 есеїв про свободу» (Львів: ВПК «Глобус», 2003).

95

Передмова до книги: Оксана Забужко, Юрій Шевельов. Вибране листування на тлі доби: 1992—2002: з доданими творами, коментарями, причинками до біографій та іншими документами. — K.: Висока Полиця, ВД Факт, 2011.

96

Мої листи до ЮШ зберігаються в архіві: George Y. Shevelov Papers, Box 15, Folder 4; Bakhmeteff Archive, Rare Book and Manuscript Library, Columbia University Library. При цій нагоді ще раз сердечно дякую виконавцеві заповіту ЮШ д-ру Теодору Костюку та працівниці Бахметєвського архіву Катерині Давиденко за їхню неоціненну допомогу, завдяки якій вдалося уникнути багатьох фактичних помилок.

97

Юрій Шевельов. Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди // Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн.1. Мовознавство / Упоряд. Лариса Масенко. — K.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008. — С. 514 (далі це видання позначено як ВП-1).

98

Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріяли до бібліографії / Упоряд. Андрій Даниленко і Лев Чабан / Українська Вільна Академія наук у США. — Нью-Йорк: Б.в., 1998. — 200 с.

99

Юрій Шерех. Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї. — Мюнхен: Пролог, 1964; Юрій Шерех. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. — Б.м.: Сучасність, 1978; Юрій Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. — Балтимор-Торонто: Смолоскип, 1991.

100

Див.: Роман Корогодський. І дороги. І правди. І життя. — К.: Гелікон, 2002. — С. 119—220. (далі — РК-ІДІПІЖ).

101

Іван Дзюба. Юрій Шерех — літературознавець і культуролог // Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. — С. 5—32 (далі видання позначено як ВП-2).

102

Юрій Шевельов: «Я хотів сказати „до побачення“ всім, кого любив…» / Інтерв'ю Катерині Кіндрась // Юрій Шевельов. З історії незакінченої війни / Упоряд. Оксана Забужко, Лариса Масенко. — С. 447 (далі це видання позначено як ЗІНВ)

103

В «Я — мене — мені… (і довкруги)» (далі — ЯММ-1 і ЯММ-2, відповідно до порядкового номеру тому) сам ЮШ, із притаманною йому безпафосністю, пояснює свій вибір у два етапи: спочатку його захопили «високі осяги української культури — „Березіль“ Курбасів, писання Миколи Хвильового, який <…> йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше й цікавіше, вірші Павла Тичини <…>, прозою (так в ориґіналі. — О.З.) Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в ориґіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю. Бо я не був селюк, і українськість найбільше промовляла до мене через європейськість. Та може