Крістофер Паоліні - Ерагон

землю під ногами застилав суцільний килим моху, що робив усі тутешні звуки глухими.

— Я щойно бачила зграю якихось незвичних птахів, — несподівано визирнула з-за дерева Сапфіра.

— Та тут усе незвичне, — злякано буркнув Ерагон. — Давай, мабуть, полетимо разом. Я хочу подивитися, чи далеко ургали.

— А мені… мені що робити? — спитав Мертаг. — Щось я не бачу ніякого виходу з цієї долини.

— Не хвилюйся, — відповів Ерагон. — Мабуть, вихід десь трохи далі. А поки що залишайся з ельфійкою, я скоро повернусь.

— Будь обережний, — застеріг його приятель.

Злетівши, Ерагон вирішив оглянути місцевість, аби знайти вихід із цього небезпечного лісу. Угорі повітря виявилось холодним і вологим, земля зникла з очей, а поруч пролітали самі тільки сірі хмари. Невдовзі попереду замерехтіли снігові шапки гірських вершин, засліплюючи очі своїм яскравим відблиском.

— Як ти таке витримуєш? — заплющив очі юнак.

— Дуже просто, мій зір сильніший за людський, — відповів дракон.

За якийсь час Ерагонів одяг вкрився суцільною крижаною кіркою, схожою на лицарські обладунки, а волосся на голові закам’яніло, немов крижаний шолом. Вони ще ніколи не літали так високо. До того ж, хлопець почав задихатися, бо в розрідженому гірському повітрі було занадто мало кисню.

— Треба забиратися звідси, — гукнув Ерагон драконові, але той його не почув. Схилившись набік, парубок знову щосили загукав, перекриваючи свист вітру, і ледь-ледь не зірвався із Сапфіри. Від напруги й страху його тіло зробилося якимось наче ватяним.

— Що це було? — пробелькотів він, сяк-так прийшовши до тями.

— Ми піднялися надто високо, — пояснив дракон. — І між нами урвався зв’язок, тож мені довелося спуститись. Саме це й урятувало тебе, а заразом і мене.

— Гаразд, — зітхнув юнак. — На сьогодні з мене досить. Давай краще пошукаємо ургалів. Сподіваюсь, для цього нам не треба буде здійматися до самого сонця?

Ширяючи в м’яких повітряних потоках, вони нарешті помітили ворогів, які впевнено просувалися долиною.

— Як вони можуть так швидко рухатись? — здивувався Ерагон.

— Не знаю, що це за ургали, — відповіла Сапфіра, придивившись пильніше, — але вони значно більші за тих, кого ми допіру бачили. А тому швидші, витриваліші й хитріші.

— Якщо так триватиме й далі, то вони невдовзі схоплять Мертага, — захвилювався юнак.

— Лісові хащі мають їх затримати, — сказав дракон. — А може, ти спробуєш зупинити їх магією?

— Ні, зупинити таку силу ворогів я не зможу. Хіба що ненадовго…

«Гат ан рейза ду ракр!» — проказав він закляття, і на разаків почав спадати гірський туман, важкий і густий. Але Ерагонові стало зле від втрати великої кількості енергії, за допомогою якої він підтримував зв’язок зі стихією. Його серце шалено закалатало, а в очах потемніло. Нелюдським зусиллям волі він зупинив дію магічної сили, туман розвіявся, й ургали знову швидко рушили вперед.

Ледь не задихаючись, Ерагон лежав на спині дракона. Тільки тепер він згадав, як Бром попереджав його про те, що на магічну силу неабияк впливає відстань, і, якщо спробувати пересунути предмет за милю від себе, це забере значно більше енергії, ніж тоді, коли б він був поруч. «І як же я міг це забути?» — картав себе парубок.

— А ще оте добування води в пустелі, — нагадала йому Сапфіра. — Може, наступного разу спробуєш воскресити мертвих? Адже це тебе вбиває!

— Добре-добре, — знесилено відповів Ерагон. — Я буду про це пам’ятати. А зараз давай спускатися.

Підлітаючи до лісу, вони помітили на широкій галявині Мертага, що розглядав на стежці чиїсь сліди.

— Що у вас там трапилось? — замість привітання закричав він.

— Я переоцінив свої сили, — озвався Ерагон, зістрибуючи з дракона. — Зупинити ургалів мені так і не пощастило, натомість я сам ледь не загинув.

— Зрозуміло, — похмуро кивнув напарник. — У мене теж не краще. Я знайшов сліди таких тварюк, які тобі й не спилися. Не знаю, чи їх зможе подолати навіть Сапфіра. Утім, було б непогано, якби твій дракон покружляв над лісом, доки я блукатиму тут. Хай відлякує тих чудовиськ, а то вони ще чого доброго мене зжеруть…

— Ти жартуєш? — посміхнувся Ерагон.

— Якби ж то! — скривився Мертаг. — До речі, не можу повірити, що нас переслідують одні й ті самі ургали. Вони що, залізні? Пруть напролом, не відаючи втоми!

— Не знаю, Сапфіра каже, що це вже не ті, яких ми зустрічали раніше. Здається, вони більші, чи як, — пояснив Ерагон другові.

— Ах ось воно що! — вигукнув той. — Тоді все зрозуміло. Це їхня еліта, друже. Уяви собі вояків у вісім футів заввишки, які не знають утоми і яких не здолаєш навіть уп’ятьох.

— Ми зможемо їх випередити?

— Навряд чи, — замислився Мертаг. — Їх багато, вони швидкі й мають чітку мету… Було б дуже непогано, якби нарешті з’явилися вардени, бо якщо нам доведеться битися з цими потворами, самі ми ніколи не впораємось. Навіть із допомогою Сапфіри, ось так-то, друже.

— Кепські справи, — облизав сухі губи Ерагон. — У тебе є щось попоїсти? А як там, до речі, наша ельфійка?

— Тримай, — простягнув юнак окраєць хліба. — А з дівчиною гірше. Вона швидко марніє, втрачаючи останні сили. Мабуть, тобі доведеться самому летіти до варденів.

— Я тебе не покину, — відповів Ерагон, дожовуючи хліб і знову вилазячи на дракона. — Тим паче один на один з ургалами.

— Але ж вона не виживе, якщо залишиться зі мною… — почав наполягати Мертаг.

— Не кажи так, — урвав його Ерагон. — Краще спробуй її врятувати. І спокутуй гріх за смерть Торкенбранда.

— Ти знову верзеш якісь дурниці, — спохмурнів Мертаг і повернувся до коней, зачувши далекий клич ургалів. — Бо ти дуже мало про мене знаєш.

Не дочекавшись продовження розмови, Сапфіра знялася в небо, чим змусила Ерагона вкотре відчути підступну слабкість і невпевненість у власних силах.

— Може, відвезти ельфійку до варденів, а потім повернутись до Мертага? — спитав він.

— Вардени тебе не відпустять, бо подумають, що ти повертаєшся задля того, щоб викрити ворогам їхню схованку, — відповіла Сапфіра. — До того ж, за цей час ургали можуть напасти на хлопця.

— Ми відіб’ємо його! — зухвало гукнув Ерагон.

— Авжеж, відіб’ємо, — в’їдливо кивнув дракон. — За допомогою твоєї магії, чи не так?.. Це не той випадок, хлопче, розумієш? Їх надто багато.

— То що ж нам робити? — роззирнувся навсібіч Ерагон. — До речі, ургали якраз під нами… Може, хоч полякаємо їх з висоти камінням?

— А давай, — несподівано погодився дракон, спускаючись униз і хапаючи величезну каменюку. Ерагон і собі встиг прихопити трохи каменюччя.

За мить пролунав свист скинутого каміння, оглушливий хрускіт потрощених дерев, насамкінець почулися скажені зойки ургалів.

— Що, не подобається? — гукнув Ерагон. Підбадьорені безладним відступом чудовиськ, вони з драконом зробили ще кілька