Павло Архипович Загребельний - Євпраксія

без Матільди, що Матільда без Вельфа і що Вельф без Матільди? А вона не хоче їхньої залежності, вона закинута сюди обертанням безжального колеса фортуни, сліпої, позбавленої розуму, бо в цьому світі розум обмежується свідомо й навмисне, щоб звільнити місце для віри. Але хіба ідея віри, ідея самого бога не виведена з ідеї свободи, притаманної людині від народження? Чому ж бог і його прислужники відбирали свободу в того, кому вона належала від природи? І чому почувалися вони самі вільнішими лиш тоді, коли позбавляли свободи й незалежності якомога більше число людей?

У вежі Євпраксія, ображена на цілий світ за свою неволю, зосереджувалася на власній образі, на власному горі, оплакувала власне горе. Тепер, зрівнявшись з усіма — з нанбагатшими і з найупослідженішими — у зовнішніх проявах волі, але виявивши ще тяжчу поневоленість, дедалі частіше відбігала пам'яттю назад, згадувала те, що здавалося й неприміченим, дивувалася, як могла байдуже проходити повз страждання людські й несправедливості, завдавані меншим світу сього просто в неї перед очима.

Згадувала, як на Красному дворі князя Всеволода били челядинців і слуг княжі приставники, який страх панував там у найтемніших закутках, яка затурканість, усе летіло стрімголов, штурхалося, лаялося, сварилося, лякалося й остерігалося — не княжий двір, а дика пуща, набита звірами, де менші дрижать перед більшими, а ті — перед найбільшими.

Згадувала київські княжі розповіді про волхвів, розповіді, пронизані страхом і ненавистю, волхви малювалися якоюсь незбагненною потаємною силою, яка вічно повставала проти князя і його воєвод, проти єпископів і священиків, вони загрожували спокоєві й усталеності, з волхвами неминуче змикалися холопи, смерди, вони йшли за тими бунтарями слухняно й розсваволено; били, грабували, громили, нападали і на княжі двори, і на церкви, хотіли раз напасти навіть на Печорську обитель, аж ігумен Феодосій перелякався і втік до Чернігова, посилаючись на те, що, мовляв, не хоче бути в Києві, коли там сидить Святослав, який неправдою захопив княжий стіл. Ще до народження Євпраксії в князя Ізяслава, коли йшов з Польщі на Київ, у Дорогобужі вбили конюха, а в Києві того самого року холопи задушили новгородського єпископа Стефана. В рік народження Євпраксії в Новгороді появився волхв і намовляв на бунт проти єпископа. Князь Гліб з дружиною оборонив єпископа, а волхва вбив. Того самого літа В Києві теж появився волхв, який пророчив, що на п'яте літо Дніпро потече назад, а землі поміняються місцями: грецька стане на Руській, а Руська — на грецькій. Волхва потаємно вбили за водінням князя Ізяслава. Тоді ж таки бунтувався люд на Білоозері, підбурюваний двома волхвами проти ліпших жон, які держали жито, мед, рибу й скори. Ян Вишатич, воєвода князя Святослава, половив волхвів і дав їх повісити ліпшим мужам.

Вже в Германії пробився до Євпраксії в Кведлінбург страшний чоловік, з відрізаним носом і відсіченими руками по самі плечі. Кричав: «Єси руська княжна? Чи впізнаєш, що теж руський єсмь? Холоп Дудика з Новгорода, обтесав мене єпископ Лука, а князь потурав убивству. Тепер утік та бігаю по світу, хочу втекти від болю свого, а не втечу ж ніколи!»

Не чула, не бачила, не помічала, відверталася, проходила, піднявши високо голову, замкнена в гордощах свого походження, зосереджена на своєму, заглиблена в свое. Ще не відала тоді: неминуче поєднаєшся з усіма людьми в своїх нещастях. Надто пізно це збагнула. Простий люд так і полишився для неї неприступно-загадковим, вищі особистості вселяли сліпий жах і огиду. Де брати силу, як вистояти, як подолати? Знов поверталася думкою до свого сидіння у вежі і — дивно — відчувала, що там було ніби легше, принаймні набагато простіше. Вона ув`язнена, вона невинна, ворог відомий — імператор, їй співчувають усі, проти нього теж усі, її може визволити Куррадо або хоч повідомить у Київ, і там сполошаться і спробують щось зробити, навіть смерть її стала б славною і мовби почесною, бо ж мученицька і чиста. Тепер була обтяжлива нерівність між невидимими нападниками і її відкритою беззахисністю. Поговір уже пішов, її ім'я втоптане в бруд, сповідник, порушивши заборону, відкрив усі таємниці. Її визнання криво стлумачено, а зрозуміли абата Бодо ще кривіше — безжальне колесо загрожувало знищити її саму й добре ім'я Євпраксії, це вже була не сліпа богиня, лишилася тільки її дволикість: привітність і гостинність Матільди зовні й підступи за спиною.

Щоб остаточно загнати Євпраксію в безвихідь, графиня, знов запросивши її до своєї улюбленої бібліотеки, напустила належну стривоженість на своє нестаріюче личко, сказала:

— Ми з найсвятішим папою вельми стурбовані, ми так вас любимо, ваша величність, так вас любимо, і сама думка про можливу розлуку…

«Куди ж тепер подінуся в своїй поганьбленості!» — хотілося закричати Євпраксії, але імператриці личила стриманість, тож і спитала майже спокійно:

— Чи скоро його святість буде в Каноссі?

— Найсвятіший папа вже в путі, ваша величність, але тим часом, ваша величність, цей звір, цей, як справедливо назвав його отець Доніцо, кривожерний Сисара мав нахабство прислати до мене своїх ганебних прислужників з нахабною вимогою видати їм вашу величність, ваша величність.

— Імператор, мене видати? — не стрималася від вигуку Євпраксія. Матільда була мов ясне втілення добра.

— Ми з найсвятішим папою звеліли герцогу Вельфу прогнати цих ганебних послів так далеко, як він тільки вможе й захоче, ваша величність. Ми ніколи й нікому… На вас спочиває найвища благодать. Його святість…

— Коли буде його святість? — перебила графиню Євпраксія.

Ждати не могла, з усього було видно, що ніхто не прагне дати їй спокій у цій землі. Опинилася між двох вогнів, обидві супротивні сили виставлятимуть її одна проти другої, тим часом вона ще тримається, ще беруться звідкись сили, але чи ж надовго вистачить? Їй потрібний папа. Скаже йому все, кине в обличчя, хай знають вони в своїх так званих святощах про існування святощів ще вищих, ім'я ж їм — чистість, а тоді сяде на простого коня і з київським посольством без почестей, без пишноти, може, в убогості, просячи милостиню в дорозі, поїде звідси, поїде додому, повернеться до рідного краю, куди не сподівалася ніколи повернутися відтоді, як відкрився їй жах коліс, які відвозять людиду далі й далі від надій і щастя.

— Його святість прибуде незабаром, — сказала Матільда.

— Сподіваюся, ви допоможете мені мати розмову з його. святістю?

— Ми з найсвятішим папою зробимо для вас все, ваша величність!

Поки ж папа без надмірного поквапу їхав чи й не їхав до Каносси, Євпраксія вимушена була вислухати ще одного володаря Каносси.