Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

далі. Він знав, що марна річ заважати дурневі робити дурниці. Знов же, два-три дурні більше чи менше — однаково від цього нічого в світі не зміниться.

Але собаки не встали, коли скомандував Гел. Вони вже давно були в такому стані, що треба було добре попобити, щоб зіп'ясти їх на ноги. Батіг засвистів і удари немилосердно посипались на спини собакам. Торнтон стиснув зуби. Солекс перший насилу звівся на ноги, за ним Тік і Джо, що скавучав з болю. Пайк одчайдушно силкувався встати, двічі він падав і тільки за третім разом ноги його не підкосилися. Але Бек навіть не рухався і все лежав, там, де й упав. Батіг шмагав його, та він і не скавулів. Разів кілька Торнтон ніби поривався був щось сказати, але передумував. Тільки очі йому стали вогкі, а що батіг усе-таки свистів, він зірвався з місця й нерішуче пройшовся вперед і назад.

Це вперше Бек виявив непокору, і цього було доволі, щоб довести Гела до сказу. Він кинув батога і взявся за дрючка. Але Бек не поворухнувся навіть під градом цих важких ударів. Він, як і його товариші, ще мав сили стільки, щоб звестись на ноги, однак свідомо вирішив не вставати. Він невиразно передчував якесь неминуче нещастя. Це передчуття з'явилось у нього ще тоді, як він витягував санки на берег, і вже не полишало його. Цілий день він відчував під ногами тонкий ненадійний лід і наче нюхом знав, що біда насувається, що вона там, на річці, куди господар хоче його вигнати, і відмовлявся рушити з місця.

Він так вимучився й знесилів, що не дуже й допікали його удари. Але вони все падали на нього, і маленька іскра життя, що тліла в ньому, почала поволі пригасати. Він зовсім онімів. Звідкілясь ніби здалеку він чув, що його б'ють, але відчуття болю вже зникло. Він ледь-ледь усвідомлював, що дрючок колотить його по тілі. Та це вже й не його тіло, воно наче десь далеко від нього.

Нараз у Джона Торнтона вихопився якийсь мало не звірячий крик, і він кинувся на чоловіка з дрючком. Гела збило з ніг, немов на нього впало зрубане дерево. Мерседес скрикнула. Чарлз дивився все так само тужливо, витирав сльозаві очі і не пробував підвестись, задубілий тілом.

Джон Торнтон стояв коло Бека й силкувався опанувати себе. Така лють його пойняла, що він слова не міг вимовити.

— Коли ти ще раз удариш собаку, я порішу тебе! — нарешті сказав він, відсапуючись.

— Собака мій! — крикнув Гел, встаючи й витираючи кров з губ. — Забирайся геть, а то тут тобі й капець! Мені треба в Доусон.

Але Торнтон усе стояв коло Бека й не виявляв жодного бажання забиратися геть. Гел витяг свого довгого мисливського ножа. З Мерседес сталась істерика, вона закричала, заплакала й зареготала разом. Торнтон топорищем вибив ножа Гелові з рук і вдарив його ще раз по пальцях, коли той хотів його підняти. Потім сам нахилився, підняв ножа й перетяв Бекові посторонки.

Гелові враз пропала охота битись. Бо тут ще звалилася на руки йому — вірніше, на плечі — сестра, та й напівживий Бек однаково був ні до чого, бо вже не міг тягти санок.

За кілька хвилин санки, проте, вже спустилися з берега на лід і подалися вперед. Гел ішов спереду біля жердини. Чарлз волікся ззаду, а Мерседес сиділа на поклажі. Бек підвів голову й подивився їм услід. Пайк був за передовика, Солекс за корінного, а між ними Джо та Тік. Усі четверо кульгали й спотикалися.

Торнтон, ставши навколішки, обережно обмацував Бека своїми грубими руками, щоб переконатись, чи нема поламаних кісток. На щастя, всі кістки були цілі, він тільки був украй знесилений і вкритий рубцями, а де — то й ранами після дрючка. Санки вже від'їхали на чверть милі. Чоловік і собака стояли на березі й дивились, як вони сунулися крцгою. Раптом задня частина санок спустилася, наче пірнула у вимоїну, а жердина з Гедом, що вчепився в неї, високо майнула в повітрі. До них долинув крик Мерседес, і вони побачили, що Чарлз відразу повернув назад, але не встиг ступити й кроку, як лід завалився під усіма ними. Люди й собаки разом із санками зникли. На блискучій поверхні річки зачорніла величезна пролизина. Зимовому шляхові — край.

Торнтон і Бек зирнули один на одного.

— Бідолашний собачаро! — промовив чоловік, і собака лизнув йому руку.

VI. З ЛЮБОВІ ДО ЛЮДИНИ

Коли в грудні Джон Торнтон повідморожував був собі ноги, товариші влаштували його тут якнайкраще, щоб він піддужав, а самі пішли далі проти води заготовляти для Доусона колоди, які плотами сплавляли по річці. Торнтон ще трохи кульгав, коли він порятував Бека, але як потепліло, поволі перестав кульгати. Бек також виходився, хоч дуже помалу. Довгими весняними днями лежав він на березі, дивився, як біжить вода, і лінькувато слухав пташиних співів та гомону весни.

Спочинок — річ надто приємна після трьох тисяч миль важкої дороги. І, кажучи правду, поки Бек підчунював, і загоювались йому рани, міцніли м'язи, м'ясо наростало на кістках, — він ставав чимраз ледачіший. Але тут усі вони, — і Бек, і Торнтон, і Скіт, і Ніг, — ледакували, сподіваючись плоту, що мав їх приставити в Доусон. Скіт, маленька сука з породи ірландських сетерів, незабаром заприятелювала з Беком, що, бувши в тяжкому стані, не мав сили відштовхнути її. Скіт мала справжній лікарський хист, що часом трапляється між собаками. Вона, як та кицька кошенят, вилизувала й зализувала Бекові рани. Щоранку, коли Бек поснідав, вона приходила й сумлінно виконувала свої доброхітні обов'язки, аж урешті Бек призвичаївся до цього так само, як і до Торнтонової уваги. Ніг також приязно до Бека ставився, хоч і стриманіш. Це був великий чорний пес, безмірно добродушливий, з веселими очима, — покруч дойди та вловчого собаки.

Бек дивувався, що ті собаки не виявляли до нього ніякої заздрості. Вони ніби ділилися з ним приязню та дбайливістю Торнтона. Коли Бек оклигав, вони стали затягати його у всякі забави. Іноді й сам Торнтон не витримував і приєднувався до них. Отак поволі виходившись, Бек почав ніби нове життя. Любов, щира й палка любов, уперше охопила всю його істоту. Нічого такого він не відчував навіть у судді Міллера, в сонячній долині Санта-Клара. З суддіними синами він товаришував, ходив з ними на влови й бродив по околицях; суддіними внуками він опікувався,