Януш Корчак - Король Матіуш Перший

пускав. З подвоєною силою накинувся Матіуш на супротивника, але той відскочив. Тоді Матіуш відступив на крок, стрибнув, підім’яв його під себе й ну бити по обличчю, по голові. Але Філіп теж не залишився в боргу: на Матіуша обрушився град ударів. Матіуш обхопив його за шию і став брикатися, буцатися. Потім знову вліпив йому ляпаса — одного, другого, й у відповідь отримав два удари кулаком у груди. Тоді він розмахнувся і… промазав. Розмахнувся ще раз — і як дасть йому в ніс!

Хлинула кров.

— Візьми! — Матіуш простягнув Філіпу носовичка.

Розпухла фізіономія Філіпа розпливлася в посмішці.

— От не думав, що королі вміють так гамселити кулаками, — сказав він.

Матіуш відчув: крига скресла, і став терпляче чекати, що буде далі.

— Коли так, викладу все відверто! Чого таїтися? Дим у замочну щілину я пускав. Годинник теж я зіпсував. Я жменями кидав мух у суп, я вкрав весла й човен. Я навмисне робив на зло, пакостив, мстився, тому що мене самого все життя ображали.

І Матіуш дізнався, що Філіпа, коли йому було десять років, віддали за крадіжку у виправний будинок. Там йому жилося дуже погано. Він голодував, його били всі, кому не лінь: наглядач, сторож, майстер, старші хлопці. Слабкі прислуговували сильним. Хто сильніший — нашкодить, а провину звалить на слабкого. Сильні віднімали у слабких хліб, цукор. Там він навчився грати в карти, курити, лихословити. Там звикся робити нишком гидоту, брехати, викручуватися, шахраювати.

— А що я зробив тобі поганого? Чому ти мене ображав?

— Сам не знаю. Просто зло брало, що на світі є королі і злодії. І потім захотілося перевірити, чи це правда, що королі добрі, чи брехня. От, думаю, наскаржиться король ротмістрові, і нам всиплять.

— Але ж, значить, і тобі теж?

— Подумаєш, яка справа! Це лише з незвички неприємно.

— Філіпе, ти на мене не сердишся за те, що я тебе набив?

— Та хіба це биття? Лише в ніс бити не можна.

— Я не знав.

— Зрозуміло. Бійка — теж мистецтво. Бити треба боляче, але так, щоб слідів не було.

— Послухай, Філіпе, у мене до тебе прохання: не чіпляйся до Стефана.

— А чому він такий рохля? До нього чіпляються, він не захищається. Це кого хочеш із себе виведе.

— Він хворий.

— Ну і що? Язик у нього є? А то виходить, ніби він ніс задирає, ні в що мене не ставить.

— А якщо він не вміє захищатися?

— Нехай навчиться.

— А якщо він не захоче?

— Нехай не опирається.

— Значить, не можеш мені пообіцяти, що даси йому спокій?

— Ну, гаразд! Біс із ним!

Хлопчики потисли один одному руки.

— Дивись, не забудь, — сказав Матіуш на прощання.

Матіуш залишив ротмістрові записку і просив не шукати його. Він не полонений, не в’язень і вільний сам розпоряджатися своєю долею. А для Ради П’ятьох це навіть вигідніше: не доведеться гроші витрачати. Ротмістр зможе повернутися додому. Нехай вважають, що Матіуша немає серед живих.

Написав Матіуш записку і вирушив у путь. Ніч, темрява, а він іде світ за очі.

Із собою узяв лише найнеобхідніше і напрям вибрав такий, щоб у разі гонитви його не знайшли. Він пішов уздовж річки, але не берегом, а лісом. Дуже віддалятися від річки теж не можна, тому що без води не обійдешся.

Ліс густий. У такій гущавині нелегко виявити втікача. Упірнеш у кущі, переслідувачі в п’яти кроках пройдуть і, якщо не відгукнешся, нізащо тебе не помітять.

Багато чи мало він пройшов, Матіуш сам не знав. Там, де доводилося продиратися крізь гущавину, він просувався повільніше. А де ліс був рідший, ішов швидше. Квапитися було нікуди. Він вільний, і боятися йому нічого. Схоже, на острові немає ні диких звірів, ні отруйних змій. І голод йому не страшний. Він знає з книжок, які плоди їстівні, у яких рослин сік солодкий — не відрізниш від цукру, які гриби можна їсти, які корінці за смаком нагадують моркву й салат.

І спати на деревах дуже зручно — навіть краще, ніж у ліжку. Густі ліани, обплітаючи дерева, утворюють затишні люльки — зелені й запашні. Вони пружні, як пружинні матраци. І не впадеш, навіть якщо уві сні перекинешся з боку на бік. Правда, одного разу він усе-таки впав на м’який чагарник, але лише злегка руку подряпав.

Спочатку Матіуш вирішив знайти вежу відлюдника. Але потім роздумав: «Навіщо? Ясно, як двічі по два — чотири, що відлюдник не побажав зі мною мати справу: випровадив, не промовивши жодного слова».

І він іде собі, не поспішаючи. Якось цілий день провів на одному місці. Кілька разів із боку річки до нього долинали звуки переслідувачів. А то здавалося, він чує звук труби. «Ну, що ж, якщо вам подобається, пограйте зі мною в хованки. Набридне — повернеться».

Перший тиждень Матіуш записував, скільки днів він у дорозі. А потім кинув. До чого це? Нехай день минає за днем. Якщо чекаєш чогось від майбутнього, тоді це не байдуже, а Матіуш уже нічого не чекав.

Але маленький тямущий щурик-листоноша все-таки розшукав утікача. Матіуш дуже зрадів. Смішно, у маленького звірятка більше розуму в носі, ніж у людей у голові.

На відважного листоношу в дорозі зробили напад — відгризли лапку, і він кульгав. Матіуш промив і перев’язав рану.

«Любий Матіуше! — писала Клу-Клу. — Я послала тобі вже сто поштових горіхів, а відповіді все немає. Якщо ти не дуже далеко, то мав одержати принаймні десять листів. За підрахунками наших жерців, з десяти щурят дев’ять гинуть у дорозі. У морі їх пожирають риби, на суші — звірі. І лише один із десяти добирається до цілі. Напиши, де ти і чи потрібна тобі допомога. Не посилай щурика у зворотню путь, поки не переконаєшся, що він відпочив.

Твоя навіки Клу-Клу».

Матіуш лікує маленького листоношу й чекає, коли він дасть знати, що готовий в дорогу. Промивати рану боляче, а звір лиже Матіушу руку й моргає очками, немов дякує. Шкода Матіушу розлучатися з маленьким другом — з ним не так самотньо в дрімучому лісі.

Суп із дрібно нарізаного листя, коріння, плодів, заправлений солодким соком, нагадує за смаком компот із яблук і груш. Матіуш куховарить, а щурик сидить, як білка, на задніх лапках, дивиться й чекає. Уночі він забирається до Матіуша в рукав, а ніс виставляє назовні. І всю ніч смик-смик носиком, ніби телеграфує Клу-Клу.

З Матіушем він нічого не боїться: шкандибає за ним на трьох лапках або