Інгеборг Бахман - Мáліна

мови» стає для неї література. Літо письменниця проводить в Італії. Прем’єра опери «Принц Гомбурзький», лібрето Інґеборґ Бахман, музика Ганса Вернера Генце, Гамбурзька державна опера. У березні — перша подорож разом із Гансом Маґнусом Енценсберґером та Вальтером Йенсом до Німецької Демократичної Республіки для участі в літературному симпозіумі в Ляйпціґу. Знайомство з Ернстом Блохом та Штефаном Гермліном. Визнання Інґеборґ Бахман зростає. У травні відбувається зустріч Пауля Целана, Неллі Сакс, Інґеборґ Бахман та Макса Фріша в Цюріху. Ймовірно останнє побачення Інґеборґ Бахман з Паулем Целаном. Обоє пишуть по віршеві, присвяченому Неллі Сакс. Інґеборґ Бахман розпочинає роботу над перекладом віршів італійського поета Джузеппе Унґаретті німецькою мовою, якого згодом теж перекладатиме Пауль Целан. 1961 Виходить збірка оповідань «Тридцятий рік» — вивірення «нової мови». Критика одностайно окреслює їх як «ліричну прозу», однак історичний та філософський зміст текстів недооцінено. За цю збірку Інґеборґ Бахман отримує літературну премію 1960-1961 рр. Спілки німецьких критиків (Берлінська премія критиків). Інґеборґ Бахман — позаштатний член відділу літератури Академії мистецтв у Берліні. 1963 Навесні Фундація Форда запрошує письменницю на однорічне перебування в Берліні. Переїзд до Берліну, де вона живе до кінця 1965 року. Контакти з Альфредом Андершем, Уве Йонсоном, Йоганнесом Бобровскі та Вітольдом Ґомбровічем. З Уве Йонсоном Інґеборґ Бахман зберігає щиру дружбу до кінця життя. Погіршення стану здоров’я, лікування, початок узалежнення від медикаментів. 1964 Публікація роману Макса Фріша «Нехай зовуть мене Ґартенбайном». Інґеборґ Бахман вбачає себе в цьому творі об’єктом психічних досліджень. Стан здоров’я погіршується. Подорожі до Праги, Єгипту та Судану разом з Альфредом Оппелем. Захоплені враження від пустелі: «єдиний ландшафт, для якого створені очі». Пустеля набуває для Бахман символічного значення як місце, що має цілющу силу на противагу до «знівеченої топографії міст», що відтворено в її промові з нагоди присудження Німецькою академією мови та поезії в Дармштадті премії Ґеорґа Бюхнера та у незакінченому романі «Справа Франци». Наприкінці року — перебування на острові Сицилія. Тут Інґеборґ Бахман зустрічається з російською поетесою Анною Ахматовою, якій при врученні Премії Італії присвячує один із своїх останніх віршів — «Насправді». 1965 Прем’єра опери «Юний лорд», лібрето Інґеборґ Бахман, музика Ганса Вернера Генце (Німецька опера в Берліні). Разом з Гансом Маґнусом Енценсберґером її обирають до керівництва Європейського літературного товариства. Письменниця почуває себе фізично дуже ослабленою і, незважаючи на контакти та велике коло друзів, залишає Берлін. Переселення на постійне проживання до Риму: «це вже не паломництво до Італії, я не потребую вражень від Італії, я з приємністю тут живу». 1966–1972 Усі наступні роки Інґеборґ Бахман провадить замкнений спосіб життя. У липні 1967 року вона разом з Енценсберґером бере участь у літературному симпозіуму в Лондоні, літо 1968, 1970 та 1972 років проводить у рідному Клаґенфурті. 1968 Вручення Великої Австрійської державної літературної премії. Це перше офіційне вшанування письменниці на її батьківщині, вражаюче запізнення якого стає скандальним. 1970 У квітні в Парижі трагічно йде з життя Пауль Целан. Інґеборґ Бахман активно працює над проектом «Види смерті», який розпочала у другій половині 60-х років. Задум проекту з’явився набагато раніше (першу згадку пов'язують з 1963 роком). Він має охопити великий цикл романів. Письменниця пише кілька текстів водночас, змінює послідовність звернення до окремих творів, що зумовлює складний, фраґментарний стиль оповіді. 1971 Поява першої книги романного циклу «Види смерті» — роману «Мáліна». Дві наступні — «Справа Франци» та «Реквієм для Фанні Ґольдман» — залишилися незакінченими, опубліковані посмертно. Відразу після виходу «Мáліна» стає популярним, роман перевидають багато разів. Інґеборґ Бахман знову в центрі уваги літературного життя. Вона виступає з читаннями (Відень, Зальцбурґ, міста Федеративної Республіки Німеччини), дає численні інтерв’ю. У них письменниця застерігає від одновимірного прочитання її твору. 1972 «Уявна віденська екзистенція» письменниці в Італії: «хоча я й живу в Римі, веду, однак, подвійне життя, бо в момент, коли заходжу до кімнати, в якій працюю, я у Відні, а не в Римі… Я краще сприймаю Відень, коли я в Римі; без цієї дистанції я не змогла б писати про нього.» Бахман намагається реалізувати цю подвійну екзистенцію — вона знаходить паралельно до квартири в Римі помешкання у Відні, однак оселитися в ньому їй не судилося. Виходить друком збірка оповідань «Синхронно» — остання прижиттєва публікація письменниці. П’ять оповідань — історії п’яти жінок, усі вони є австрійками — з’являються за десять місяців після виходу «Мáліни». Критика високо оцінює талант Інґеборґ Бахман як прозаїка. Друга австрійська відзнака — премія Антона Вільдґанса Об’єднання Австрійських промисловців за 1971 рік. У виступі з нагоди вручення нагороди Інґеборґ Бахман, як і у «Франкфуртських лекціях», виступить проти вимоги того, щоб письменник був «актуальним»: «Щодо злободенності я можу лише сказати, що в літературній творчості її потрібно оминати… не можна погоджуватися на корупцію фразами, за допомогою яких ця злободенність нав’язується. Письменник має знищити фрази.» Відверто, з почуттям гіркоти говорить Бахман про екзистенцію «того, хто пише»: «Це рідкісний, дивний спосіб існування, поза суспільством, самотньо, приречено, у цьому якесь прокляття, і лише те, що опубліковано, — книги — стають соціальними, віднаходять шлях до Тебе.» 1973 У березні помирає батько. Запрошення Австрійського інституту культури до Варшави. Поїздка до концентраційних таборів Освєнцим та Бжезінка: «…в ту мить, коли там стоїш, усе стає іншим. Я не можу про це говорити, бо… тут немає про що говорити. Раніше я могла говорити про це, але відтоді, коли побачила, мені здається, я більше не можу…» Інґеборґ Бахман виступає з читаннями у Варшаві та в університетах Кракова, Вроцлава, Торуня й Познані. Після поїздки до Польщі далі працює в Римі над проектом «Види смерті», влітку відпочиває на острові Мальта. Проти ночі 26-го вересня від непогашеної сигарети в квартирі письменниці стається пожежа. Вранці 26-го вересня її перевозять до клініки «Сант'-Ойґеніо», де 17 жовтня вона помирає від опіків у розповні віку. Інґеборґ Бахман похована на батьківщині, на цвинтарі Клаґенфурт-Аннабіхль. «Лише декілька фраз, декілька висловів знову і знову оживають в свідомості, крізь роки я чую їх голос: Білих крил у слави немає. Обгорілою моєю рукою я пишу про природу вогню. У вогонь любов мене кинула, у любові вогонь мене кинула. Єдиному натхненникові…» (Інґеборґ Бахман. «Маліна». Розділ перший. «Щаслива з Іваном»).