О. Генрі - Вождь червоношкірих: Оповідання

Джонні, здійснюючи чергову поїздку. Комерція ця була дуже вигідною, і сеньйор Армстронг розраховував у найближчому майбутньому придбати ту кавову плантацію, до якої давно придивлявся.

Армстронг стояв на вузенькому тротуарі й обмінювався вишуканими прощальними вітаннями іспанською мовою зі старим Перальто, багатим місцевим купцем, який щойно здер з нього втридорога за кухонні ножі, та короткими англійськими репліками з Руккером, маленьким німцем, що виконував у Макуто обов'язки консула[315] Сполучених Штатів.

— Нехай буде з вами, сеньйоре, — говорив Перальто, — благословення святих угодників під час довгого вашого шляху. Покладайтеся на милість Божу.

— Пийте радше хінін, — пробурчав Руккер, не випускаючи трубки з рота. — По два грани на ніч. І не зникайте надовго. Ви нам потрібні. Цей Мелвіл препогано грає у віст, а замінити його ніким. Auf Wiedersehen[316], і дивіться між вухами мула, коли їхатимете краєм прірви.

Задзвеніли бубонці на збруї переднього мула, і караван рушив. Армстронг помахав рукою проводжаючим і зайняв своє місце у хвості. Повільно піднялися вони вузькою вуличкою повз двоповерхову дерев'яну будівлю, пишно іменовану «Hotel Ingles»[317], де Айвс, Доусон, Річмонд та інша братія байдикували на широкій веранді, перечитуючи старі газети. Усі вони підійшли до поручнів і дружньо напучували Джонні хто розумними, хто дурними порадами. Мули неквапливо пройшли труськом за площею повз бронзовий пам'ятник Гусману Бланко в огорожі з відібраних у повстанців трофейних гвинтівок з багнетами і вибралися з міста кривими провулками, де коло вкритих соломою хиж, не соромлячись своєї наготи, гралися юні громадяни Макуто. Далі караван пірнув під вологу тінь бананового гаю і знову виринув на яскраве сонячне світло біля іскристого потоку, де коричневі напівголі жінки прали білизну, безжально тріпаючи її об каміння. Потім мандрівники, переправившись через річку вбрід, рушили в гору крутою стежкою і надовго розпрощалися навіть з тими скромними елементами цивілізації, якими могли насолоджуватися жителі приморської смуги.

Не один тиждень провів Армстронг у горах, пересуваючись під проводом Луїса звичним своїм маршрутом. Нарешті, після того як він набрав арробу[318] дорогоцінного піску, що становило п'ять тисяч доларів чистого прибутку, і в'юки на спинах мулів значно полегшали, караван повернув назад. Там, де з глибокої ущелини вибігає річка Гуарико, Луїс зупинив мулів.

— Сеньйоре, — сказав він, — менше ніж за один денний перехід звідси є невелике село Такусама, де ми ще жодного разу не бували. Там, гадаю, знайдеться багато унцій золота. Варто спробувати.

Армстронг погодився, і вони знову рушили в гору. Вузька стежка, деручись по кручах, проходила крізь густий ліс. Насувалася вже ніч, темна й похмура, коли раптом Луїс знову зупинився. Перед мандрівниками, перетинаючи стежку, розверзлася чорна, бездонна прірва.

Луїс спішився.

— Тут має бути міст, — сказав він і побіг кудись уздовж урвища. — Є, знайшов! — крикнув він із темряви і, повернувшись, знову сів у сідло. Через кілька митей Армстронг почув гуркіт, неначе десь у мороці били у величезний барабан. Це гриміли копита мулів по мосту з туго натягнутих бичачих шкір, прив'язаних до поперечних жердин і перекинутих через прірву. За півмилі звідти була вже Такусама. Купка складених із каміння й обмазаних глиною халуп тулилася в темній лісовій хащі.

Коли вершники під'їжджали до селища, до їхніх вух раптом долинув звук, на диво несподіваний у похмурій тиші цих диких місць. Чудовий жіночий голос, чистий і сильний, співав якусь звучну, прекрасну арію. Слова були англійські, і мелодія здалася Армстронгу знайомою, хоча він і не міг пригадати її назви.

Спів виходив із довгої низької глинобитної споруди на краю села. Армстронг зіскочив з мула і, підкравшись до вузького віконця в задній стіні будинку, обережно зазирнув усередину. За три фути від себе він побачив жінку незвичайної, величної краси, у широкому вбранні з леопардових шкур. Далі тісними рядами сиділи навпочіпки індіанці, заповнюючи все приміщення, крім невеликого простору, де стояла жінка.

Вона закінчила співати і сіла коло самого вікна, неначе ловила струмінь свіжого повітря, що тільки звідти проникало в задушливу халупу. Тільки-но вона замовкла, як декілька слухачів схопилися і стали жбурляти до її ніг маленькі мішечки, що глухо гупали об земляну підлогу. Почувся гортанний гомін, який у цих похмурих меломанів, очевидно, замінював аплодисменти.

Армстронг звик швидко орієнтуватися в обстановці. Скориставшись загальним шумом, він тихо, але виразно промовив:

— Не обертайтеся. Слухайте. Я американець. Якщо вам потрібна допомога, скажіть, як вам її надати. Відповідайте якомога коротше.

Жінка виявилася гідною його сміливості. Тільки по рум'янцю, що раптом спалахнув на її щоках, можна було здогадатися, що вона чула й зрозуміла його слова. Потім вона заговорила, майже не ворушачи губами:

— Ці індіанці тримають мене в полоні. Бачить Бог, мені потрібна допомога. Через дві години приходьте до хижі за двадцять ярдів звідси, ближче до гірського схилу. Там буде світло, на вікні червона фіранка. Біля дверей завжди стоїть вартовий, його доведеться прибрати. Заради всього святого, не залишайте мене.

Пригоди, битви і таємниці якось не пасують до нашої оповіді. Тема, яку ми обрали, надто делікатна для цих грубих і войовничих мотивів. Проте вона стара, як світ. Її називали «впливом середовища», але хіба такими блідими словами можна описати ту нез'ясовну спорідненість між людиною і природою, те загадкове братерство між нами і морською хвилею, хмарами, деревом і каменем, через яке наші почуття підкоряються тому, що нас оточує? Чому ми налаштовуємося урочисто й благоговійно на гірських вершинах, вдаємося до ліричних роздумів під тінню пишних гаїв, упадаємо в легковажну веселість і самі готові пуститися в танок, коли блискуча хвиля розливається мілиною? Мабуть, протоплазма… Але досить! Цим питанням зайнялися хіміки, і скоро вони все життя закують у свою таблицю елементів.

Отже, щоб не виходити за межі наукового викладу, повідомимо тільки, що Армстронг прийшов уночі до хижі, оглушив індіанського вартового і звільнив мадемуазель Жиро. Разом із нею виїхало з Такусами кілька фунтів золотого піску, зібраного артисткою за час свого вимушеного ангажементу[319]. Індіанці Карабабо — найпристрасніші любителі музики на всій території між екватором і Французьким оперним театром у Новому Орлеані. Крім того, вони твердо вірять, що Емерсон дав нам розумну пораду, сказавши: «Те, чого жадає твоя душа, людино, візьми і заплати належну ціну». Дехто з цих індіанців були присутні на гастролях оперного театру «Альказар» у Макуто і знайшли вокальні дані мадемуазель Жиро цілком задовільними. Вони її зажадали, і вони її взяли — викрали одного разу ввечері, швидко і без зайвого шуму. У себе вони оточили її шаною і повагою, вимагаючи