Харпер Лі - Вбити пересмішника

дійшли до ліхтаря на розі, і я пригадала, скільки разів Діла стояв тут, обіймаючи товстий стовп, і вдивлявся, вичікував, сподівався. Я пригадала, скільки разів ми з Джемі ходили цією дорогою, але у хвіртку Редлі я заходила тільки вдруге в житті. Ми з Примарою піднялися сходами на веранду. Пальці його намацали клямку. Він обережно вивільнив мою руку, відчинив двері, увійшов у будинок і зачинив по собі двері. Більше я його ніколи не бачила.

Сусіди приносять їжу, коли в домі хтось умирає, дарують квіти, коли хтось хворіє, і всілякі дрібнички поміж цим. Примара був нашим сусідою. Він подарував нам двох ляльок з мила, кілька монеток на щастя — і наше життя. Але сусіди дарують щось навзаєм. Ми ніколи нічого не поклали у дупло на місце того, що забирали: ми ніколи йому нічого не подарували. І я засмутилася.

Я зібралася додому. Вуличні ліхтарі підморгували вздовж нашої вулиці, що вела до середмістя. Я ніколи не бачила нашої околиці з такого ракурсу. Он будинок міс Моді, он будинок міс Стефані Крофорд, там — наша домівка, мені видно гойдалку на веранді, зате будинок міс Рейчел майже затулений. Навіть подвір’я місіс Дьюбоз було звідси видно.

Я обернулася. Ліворуч від коричневих дверей виднілося довгасте затулене вікно. Я підійшла до нього, стала там і подивилася на вулицю. Вдень, подумала я, звідси видно навіть пошту.

Вдень... і ніч у моїй уяві відступила. Стояв день, і по сусідству всі метушилися. Міс Стефані Крофорд переходила вулицю, щоб переповісти міс Рейчел найсвіжіші плітки. Міс Моді схилилася над своїми азаліями. Літо, і двоє дітей мчать стрімголов назустріч чоловікові, що показався вдалині. Чоловік махає рукою, і діти біжать до нього наввипередки.

Досі літо, і діти підходять ближче. Хлопчик понуро плентається тротуаром, тягнучи за собою вудочку. Чоловік стоїть і чекає, узявши руки в боки. Літо, і діти граються у себе на подвір’ї з приятелем, розігруючи якусь дивовижну виставу власного винаходу.

Осінь, і діти б’ються на вулиці перед будинком місіс Дьюбоз. Хлопчик допомагає дівчинці підвестися, і вони рушають додому. Осінь, і діти бігають вулицею до школи і назад, й у них на обличчях то радість, то журба. Вони зупиняються біля дуба, зачудовані, збентежені, настрахані.

Зима, і діти тремтять біля воріт, на тлі охопленого пожежею будинку. Зима, і чоловік виходить на середину вулиці, впускає свої окуляри і стріляє в собаку.

Літо, і Примара бачить, як у його дітей розбиваються серця. Знову осінь, і Примарині діти потребують його допомоги.

Атикус мав рацію. Колись він сказав, що не можна зрозуміти людину, поки не влізеш у її шкуру. Мені вистачило постояти на веранді у Редлі.

Світло ліхтарів миготіло у дощовій мжичці. Ідучи додому, я почувалася дуже старою, та коли я скосила очі й побачила на кінчику носа крихітні затуманені краплинки, у мене закрутилася голова, і я припинила дивитися скоса. Ідучи додому, я думала, скільки мені доведеться розказати завтра Джемі. Він буде казитися, що все проґавив, і довго не розмовлятиме зі мною. Ідучи додому, я думала, що ми з Джемі виростемо, але нам уже мало що залишилося вивчити, хіба що алгебру.

Я піднялася сходами до нашого будинку. Тітка Александра вже пішла спати, й у кімнаті Атикуса було темно. Піду подивлюся, може, Джемі вже отямився. Атикус був у кімнаті Джемі, сидів біля ліжка. Читав якусь книжку.

— Джемі не отямився?

— Міцно спить. Він не прокинеться до ранку.

— А-а. А ти сидітимеш біля нього?

— Посиджу якусь часину. Іди спати, Скауте. У тебе був непростий день.

— Може, я побуду тут трохи з тобою?

— Якщо хочеш,— дозволив Атикус. Було вже, напевне, по опівночі, й мене приємно здивувала його поступливість. Проте він виявився мудріший за мене: щойно я всілася, мене потягло у сон.

— Ти що читаєш? — спитала я.

Атикус подивився на обкладинку.

— Якусь із книжок Джемі. Називається «Сірий привид».

Мені раптом розхотілося спати.

— А чого ти її обрав?

— Не знаю, доню. Просто узяв навмання. Таку, що я її не читав,— пояснив він.

— Почитай уголос, Атикусе, будь ласка. Там дуже страшно.

— Ні,— відповів він.— Досить із тебе на сьогодні страхів. Це надто...

— Атикусе, мені не було страшно.

Він звів брови, але я наполягала:

— Принаймні не було страшно, поки я не почала розповідати містеру Тейту. І Джемі не злякався. Я спитала його, і він сказав: ні. І взагалі, по-справжньому страшно буває тільки в книжках.

Атикус хотів щось мовити, але передумав. Розгорнув книжку на першій сторінці. Я підсунулася до нього ближче і поклала голову йому на коліна. Він відкашлявся і почав.

— Секатарі Токіне. «Сірий привид». Розділ перший...

Я боролася зі сном, але дощ був такий лагідний, а кімната така тепла, а татів голос такий тихий, а його коліно таке зручне, що я заснула.

Не минуло, здається, і хвилини, як він злегка підштовхнув мене ногою. Потім підняв мене на ноги і відвів до моєї кімнати.

— Я чула кожне твоє слово,— бурмотіла я,— і зовсім я не спала, там про корабель, і Трипалого Фреда, і стонерівського хлопця...

Атикус розстібнув гачки на моєму комбінезоні, притулив мене до себе і стягнув комбінезон. Однією рукою він тримав мене, другою діставав мою піжаму.

— Ну от, а вони всі думали, то стонерівський хлопець робить розгардіяш у них у клубі, розливає усюди чорнила, а ще...

Він всадовив мене на ліжко. Потім уклав на нього мої ноги і вкрив ковдрою.

— І вони ловили його, але не могли упіймати, бо не знали, який він зовні, а ще, Атикусе, коли вони його нарешті побачили, виявилося, він нічого того не робив... Атикусе, він був дуже добрий...

Він підтягнув ковдру мені під саме підборіддя і гарненько її підіткнув.

— Як і більшість, людей, Скауте, коли починаєш їх розуміти.

Він вимкнув світло і пішов до кімнати Джемі. Він проведе там цілу ніч і буде там, коли Джемі прокинеться вранці.

У світі продано понад 40 мільйонів примірників

Перекладено більш як на 40 мов

Читайте також

«Іди, вартового постав»

Минуло понад півстоліття після шаленого успіху роману «Вбити пересмішника», коли в архівах видавництва, яке опублікувало начебто єдиний роман Гарпер Лі, відшукався манускрипт «Іди, вартового постав». Ті самі герої, тільки старші на двадцять років, нарешті розкриють таємниці, які так і лишилися за лаштунками «Вбити пересмішника».