Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

Арсен зачудовано дивився на це прекрасне створіння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рідним і дорогим, що він ладен був віддати за нього все, що було найдорожчого.

За дверима пролунав стукіт кроків. Улетів збуджений Драган.

— Він таки впізнав тебе, Арсене! — скрикнув приглушено.

Арсен і Златка кинулись до гайдука. Але Драган заспокоїв їх.

— Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абді–ага не став нам на перешкоді!

— Не тягни, Драгане! Розповідай докладно! Що ж трапилось?

— Я спустився вниз дуже вчасно. Абді–ага саме підійшов де спагіїв і хотів їм щось сказати. В цю мить я його гукнув. Каведжі, як я помітив, здригнувся, та все ж підійшов до мене. «Що високошановний ага бажає?» — запитав. Я пояснив, що хотів би поставити до стайні коней. Він вийшов зі мною надвір. В стайнях, як я сподівався, нікого, крім нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом і замкнув у комірчині. Хай померзне, зрадливий пес!

— Гм, не гаразд вийшло. Якщо його кинуться шукати, зчиниться переполох.

— Поки це станеться, ми вже будемо далеко. Гамід прибув щойно до хану…

— Справді? Ти прослідкував, де він зупинився?

— Так. На другій половині. Його охороняє лише один аскер — куняє на отоманці біля вікна. Гадаю, ми з ним легко справимося. А от ті чотири, що внизу…

— Ну, що ж, доведеться Гаміда прикінчити тут! — сказав Арсен.

— Ні, наказ воєводи ясний: ми повинні доставити його живого!

Арсен на це не сказав нічого, але з виразу його обличчя було видно, що він не схвалює наказу воєводи. Була б його воля — не возився б він зі спагією!

Перевіривши пістолі, вони вийшли в довгий вузький напівтемний коридор. У кінці його, біля вікна, стояв вартовий. Побачивши трьох незнайомців, він поволі посунув до них, напевне, щоб краще роздивитися.

— Салям! — привітався Арсен. — А що, шановний, Гамід–ага вже повернувся додому?

Аскер не сподівався, що до нього заговорять про його господаря, і підозріло глянув на незнайомого спагію:

— Ви знаєте Гаміда–агу?

— Ще б пак! Давні друзі! Я привіз йому привіт від його зятя Ферхада і дочки Хатче, а також від свата Ісхака–ефенді…

— О, ага знає моїх добрих господарів! — зрадів аскер. — Що нового в наших краях? Ага давно звідти?

— Не так давно. — Арсен по–приятельському поплескав аскера по спині, взяв під руку. Вони поволі йшли вздовж коридора. — Всього місяць…

Аскер раптом затіпався: міцна Драганова рука затисла йому рота, а Арсен вхопив в обійми, як у залізні лещата, Златка хутко відчинила двері найближчої кімнати, і гайдуки в одну мить увіпхнули аскера туди. Переляканий вояка тільки з жахом поводив очима, слідкуючи, як зв’язують йому руки й ноги.

— Хочеш жити — лежи тихо! — промовив Арсен. — Увечері тебе знайдуть твої друзі…

Його прив’язали до ліжка.

— На всяк випадок, — пробурчав Драган, затягуючи тугіше вузол.

Гайдуки вийшли в коридор. Златка зробила знак, що тут усе спокійно. Можна було братися за Гаміда.

— Сюди, праворуч, — прошепотів Драган, залишаючись на чатах.

Арсен і Златка підійшли до дверей. Прислухалися. Тиша. Отже, Гамід у кімнаті сам… Арсен витягнув з–за пояса пістоль, звів курок, лівим плечем рвучко відчинив двері.

Гамід сидів спиною до входу. Не підозріваючи небезпеки, спокійно, не повертаючи голови, спитав:

— Що трапилось, Енвер?

— Салям, Гаміде! — промовив Арсен, направляючи дуло пістоля в спину спагії.

Гамід рвучко повернувся. Уздрівши блискуче дуло пістоля, прикипів поглядом до нього. Його обличчя враз посіріло, а нижня шелепа затремтіла… Нарешті він глянув на незнайомців, які насмілилися так нахабно, вдень, коли в місті повно війська, вдертися сюди. Впізнав козака.

— Звенигора? О Аллах!

— Не тільки, — виступила наперед Златка, знімаючи шапку. — Салям, ага!

— Адіке! — простогнав Гамід, бліднучи. — Що ви від мене хочете?

— Султанський фірман! — Арсен підступив ближче.

— Фірман? — Гамід був вражений і здивований: він сподівався гіршого. — У мене його немає…

— Де ж він?

— Я віддав Сафар–беєві.

— Жаль… Тоді доведеться без зайвих розмов застрілити тебе.

Гамід отетеріло мовчав.

— Златко, подивись гарненько: може, фірман тут, а Гамід просто морочить нам голови?

Златка кинулась на пошуки.

— Чекайте! — скрикнув спагія. — Ви все одно не знайдете! Давайте домовимось по–доброму: я вам — фірман, а ви мені — життя. Згода?

Він усвідомлював безвихідність свого становища — це сповнювало його серце люттю і відчаєм. О Аллах, що трапилося! Хвилину тому він почував себе в повній безпеці, мав у руках владу і вважався третьою, після околійного паші і Сафар–бея, особою в місті й околії. А зараз… смерть заглядала йому в вічі, він не знав, як відкараскатись від неї. Тому хапався за найменшу можливість врятуватися. Фірман, звичайно, дуже важливий, і за його втрату бейлер–бей накаже віддати до суду, та думати про це перед лицем наглої смерті було нерозумно і смішно. Розмова з бейлер–беєм буде потім… потім… А може, й зовсім не буде! Врешті, головне — врятувати життя! Невже доведеться накласти головою? О великий Аллах!

— Ми не торгаші, — суворо сказав Арсен. — Де фірман? Я не вірю, що він у Сафар–бея!

— Він ось! — скрикнула Златка, виймаючи із темної шкатулки, що стояла на столику, цупкий сувій паперу. Гамід зірвався з місця.

— Адіке, не смій! То таємний наказ! За нього всім нам знімуть голови!

— Тим більше цікаво дізнатися, про що ж пише султан у такому важливому фірмані, — сказав Арсен. — Златко, прочитай!

Златка пробігла очима написане на пергаменті.

— О! Це справді важливий наказ! — вигукнула вона. — Султан оповіщає воєначальників і військо, що за ганебний відступ з–під Чигирина в минулому році великий візир Ібрагім–паша і хан Криму Селім–Гірей позбавлені всіх чинів і вислані на острів Родос у Білому морі. Великим візиром призначається паша Асан Мустафа. Падишах наказує йому стерти з лиця землі прокляте місто Чигирин, захопити Київ і Лівобережну Україну, а Запорозьку Січ зруйнувати. Всіх запорожців на арканах притягнути в Туреччину і продати на галери! З цього року вся Україна повинна стати вілайєтом Османської імперії!

— Адіке! — прошепотів Гамід. — Ти розумієш, нещасна, що робиш! Ти розголосила державну таємницю! Відтепер ти поставила себе поза законом і не можеш розраховувати ні на чиє заступництво… О вай–вай, Аллах покарав мене за те, що я вважав тебе майже своєю дочкою і дав таке ж виховання, як і Хатче,