Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

— А я і не соромлюся, — сказала Іріан. І подивилася на них. Вона відчувала, що повинна подякувати їм усім за люб'язність, але не знаходила потрібних слів, та вони й не бажали зриватися з її губ. Тому вона стримано вклонилася кожному, повернулась і швидко пішла геть.

Сторож нагнав її, коли вона в розгубленості зупинилася на перетині декількох коридорів, не знаючи, який вибрати.

— Ось сюди, — підказав він, намагаючись крокувати з нею поруч і не відставати. Через деякий час він знову сказав: — А тепер сюди, — і так вони досить скоро дісталися до вхідних дверей. Але ці двері були зовсім не з рогу і слонової кістки, а з суцільного дуба, не прикрашені ніяким різьбленням, чорні, масивні, з залізною засувкою, яка дещо потоншала від часу. — Це садові двері, - пояснив Майстер Сторож, відсуваючи засувку. — Або «Двері Медрі», як їх зазвичай тут називають. Я охороняю двоє дверей. — Він відчинив другі двері, і небо за ними виявилося таким яскравим, що у Іріан потемніло в очах. Коли ж вона трохи звикла до сонячного світла, то побачила стежку, що вела від дверей через городи, сади і поля кудись у далечінь, до тих високих дерев, шум яких вона чула у кімнатці сторожа. Округла вершина Пагорба Рока виднілася тепер значно правіше. А біля початку стежки, майже біля дверей, стояв, немов чекаючи їх, той самий чарівник з безбарвним волоссям і вузькими світлими очима.

— А, це ти, Майстер Доріг, — сказав Сторож, абсолютно не здивований його появою.

— Куди ти посилаєш цю даму? — запитав Майстер Доріг, як і раніше якось дивно вимовляючи слова.

— Нікуди, — сказав Сторож. — Я випускаю її. Як впустив, так і випускаю — по її власному бажанню.

— Хочеш піти зі мною? — запитав Путівник у Іріан.

Вона подивилася на нього, потім на Воротаря і нічого не відповіла.

— Я живу не в Великому Домі. Я взагалі ні в якому будинку не живу, — продовжував Путівник. — Я живу он там. У гаю. Ага!.. — вигукнув він раптом, різко обертаючись. Сивочолий чарівник з дивним ім'ям Курремкармеррук, він же Майстер Ономатет, стояв прямо перед ними на тій же стежці. Однак його там точно не було, поки Путівник не сказав своє «ага», і Іріан, абсолютно очманівши, переводила погляд з одного на іншого.

— Це тільки мій образ, чи мій посланник, якщо завгодно, що має моє обличчя, — пояснив їй старий. — Я теж не живу в Великому Домі. Я живу досить далеко… — і він махнув рукою кудись на північ. — Але ти можеш, якщо захочеш, відвідати мене, коли вирішиш всі свої питання з Майстром Путівником. Мені б хотілося більше дізнатися про твоє Істинне ім'я. — Він кивнув двом іншим чарівникам і зник. На тому місці, де він щойно стояв, важко, з монотонним гудінням кружляв волохатий джміль.

Іріан довго мовчала, дивлячись в землю, потім відкашлялась і сказала, не піднімаючи очей:

— А це правда, що я приношу шкоду, перебуваючи тут?

— Не знаю, — сказав Майстер Сторож.

— У Гаю ти в будь-якому випадку ніякої шкоди нікому принести не зможеш, — сказав Майстер Доріг. — Підемо ж зі мною, не бійся. Там є один старий будинок, можна сказати, хатина. Дуже старий будиночок і бруднуватий, але, я думаю, це для тебе не так вже й важливо, чи не так? Поживи там трохи. І, можливо, щось сама побачиш і дізнаєшся. — І Майстер Доріг рушив прямо по стежці між грядками з кучерявою петрушкою і густо посадженими бобами. Іріан подивилася на Воротаря: той злегка їй посміхнувся і кивнув, і вона, зважившись, послідувала за блідолицим чарівником.

Вони пройшли приблизно з півмилі. Праворуч від них височіла громада Пагорба Рока; його округла вершина була освітлена вечірнім сонцем. А за спиною у них горбатилися гостроверхими дахами сірі будівлі Школи, розташованої біля підніжжя Пагорба. Ті високі дерева, які Іріан бачила з вікна кімнати Майстри Воротаря, тепер здіймалися в небо прямо перед ними, і вона вже розрізняла серед дерев знайомі дуби і верби, каштани і ясени, а також якісь височенні темно-зелені хвойні дерева. З глибин хащі, куди не проникали сонячні промені, вибігав струмок; його береги заросли соковитою зеленою травою, і в ній видно було безліч протоптаних вівцями і коровами стежинок — в тих місцях, де тварини спускалися до струмка на водопій або переходили його вбрід.

— Он він, той будиночок, — сказав чарівник і показав їй на низенький, порослий мохом дах, майже зовсім непомітний в густій тіні дерев. — Якщо хочеш, можеш переночувати там сьогодні, так? — Він просив її залишитися, а зовсім не наказував. І вона лише мовчки кивнула у відповідь. — Добре, тоді я принесу поїсти, — сказав він і швидко пішов кудись, все прискорюючи крок, і незабаром зовсім зник з очей у смугастій тіні під деревами, хоча і не так раптово, як Майстер Ономатет тоді на стежці. Іріан довго дивилася йому вслід, а потім побрела крізь густу траву до маленького будиночка, притиснутого до лісу.

Здавалося що він був побудований дуже давно і його не раз перебудовували і ремонтували, але кожен раз його вистачало ненадовго. І, схоже, в ньому давно вже ніхто не жив — у всякому разі, якщо судити по відчуттю застою і самотності, які тут панували. Однак в будинку було сухо, повітря було свіже, і було відчуття що ті, хто тут колись жив, були дуже спокійними і мирними людьми. Що ж стосується старих стін, мишей, пилу, павутиння і похилених меблів, то все це було цілком Іріан знайоме. Вона знайшла старий віник, швиденько вимела все сміття і мишачки і накрила дощату лежанку своєю дорожньою ковдрою. Потім, відшукавши в коморі з похилими дверима тріснутий глечик, принесла води з струмка; струмок, чистий і спокійний, біг буквально в десяти кроках від порога. Вона робила все це впевнено, але немов уві сні, а коли переробила всі звичні справи, сіла на траву, притулившись спиною до стіни будинку, яка ще зберігала тепло сонячних променів, і задрімала.

Коли вона прокинулася, поруч з нею сидів Майстер Путівник, а між ними на траві стояла корзина.

— Їсти хочеш? Поїж, — запропонував він.

— Я потім поїм, пане мій. Спасибі, - сказала Іріан.

— А я зголоднів, — сказав чарівник. Він вийняв з кошика круто зварене яйце, очистив його і з'їв.

— Люди називають цю хатину Будинком Видри, — сказав він. — Цей будинок дуже старий. Такий старий, як