Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

— Ну, ви не дуже! — щиро заперечила Іріан. На вигляд вона б дала Майстрові Шляхів років тридцять-сорок, хоча і не була повністю в цьому впевнена. Її бентежило те, що волосся у нього сиве; а може, воно і зовсім і не були сивим, просто вона не звикла бачити людей з таким світлим, навіть безбарвним волоссям.

— Річ у тім, що я прибув сюди здалеку, а милі можуть часом перетворитися в роки. Адже я карг, з островів Карго. Знаєш таку назву?

— А, то ви з цих Сивих Людей! — вигукнула Іріан і почала відверто його розглядати. Всі історії, які розповідала їй Дейзі про Сивих Людей, що жили далеко на Сході і припливали звідти, щоб захоплювати чужі землі з небаченою жорстокістю, нанизуючи на списи навіть невинних немовлят, відразу ж ожили в її пам'яті. Згадала вона і легенду про те, як Еррет-Акбе втратив Кільце Миру, і «Королівську казку», в якій розповідалося, як Верховний Маг, на прізвисько Яструб-перепелятник, відправився в країну Сивих Людей і повернув звідти це кільце…

— Сивих? — перепитав Майстер Шляхів.

— Ну так, біловолосих, у них волосся немов інеєм покрите, — пояснила Іріан і, зніяковівши, опустила очі.

— А, зрозуміло… — Він помовчав і сказав: — Загалом, ти правду кажеш: Майстер Заклинань, наприклад, зовсім не старий… — І вона помітила, що він скоса глянув на неї своїми вузькими очима кольору льоду.

Вона нічого не відповіла.

— По-моєму, ти його злякалася.

Вона мовчки кивнула.

І він, почекавши кілька хвилин, знову заговорив:

— Не бійся. У тіні цих дерев немає місця злу. Тут панують істина і справедливість.

— Коли він проходив повз мене, — прошепотіла Іріан, — мені здалося, що я дивлюся в розриту могилу…

— Зрозуміло, — кивнув Путівник і почав збирати в купку шматочки яєчної шкаралупи, потім виклав з них, як з мозаїки, білий кружок і старанно його замкнув. — Так, так і є, - сказав він, уважно дивлячись на кружок, потім вишкріб в землі ямку, акуратно зібрав в неї всі шматочки шкаралупи, засипав їх землею і ретельно обтрусив руки. І знову Іріан звернула увагу, що він швидко і непомітно на неї поглядає.

— Ти ж була відьмою, так, Іріан? — запитав він раптом.

— Ні.

— Але ти, безумовно, володієш деякими знаннями!

— Ні. Нічим я не володію. Роза ні за що не погоджувалася мене вчити, скільки я не просила. Вона сказала, що не наважується, бо в мені укладена якась сила, а вона не знає, яка саме.

— Твоя Роза — мудра квітка, — без посмішки зауважив чарівник.

— Але я відчуваю, що неодмінно повинна про це дізнатися! Що мені потрібно щось таке зробити в житті, кимось стати! Ось чому я так хотіла потрапити сюди, на Острів Мудрих. Щоб все це з'ясувати.

Тепер вона вже трохи звикла до дивного обличчя свого співрозмовника і починала розрізняти, як може змінюватися вираз його прозорих світлих очей. Зараз, наприклад, їй здавалося, що він виглядає сумним. І його манера говорити вже перестала її дивувати; говорив він, мабуть, трохи різкувато, швидко, сухо, але цілком миролюбно.

— Люди на цьому острові зовсім не завжди мудрі, як ти, напевно, вже зрозуміла, — сказав він. — По-справжньому мудрий, можливо, тільки Сторож. — Тепер Майстер Путівник дивився прямо на Іріан, і його очі, здавалося, намагаються утримати її погляд, приковують до себе. — Але там, в лісі, під деревами — там інша, старовинна мудрість. І вона ніколи не старіє. Я не можу навчити тебе розуміти її. Я можу тільки відвести тебе в Іманентний гай, щоб ти вчилася сама. — Він помовчав з хвилину, встав і запитав: — Хочеш?

— Хочу, — невпевнено сказала Іріан.

— Будинок годиться?

— Годиться…

— Тоді до завтра, — сказав Майстер Путівник і швидко пішов геть.

Так і сталося, що більше півмісяця того жаркого літа Іріан прожила в Іманентному гаю, в Будинку Видри, де все було сповнене світла і спокою. Їла вона те, що приносив їй в кошику Майстер Шляхів — яйця, сир, зелень, фрукти, копчену баранину, — і кожен день ходила з ним в Гай, де стежки серед високих дерев ніколи не починалися в тому ж місці, що і вчора, а зникали і виникали абсолютно довільно і часто забиралися набагато далі тих меж, які на вигляд здавалися смугою невеличкого ліска. Вони бродили по цих стежках майже завжди в повному мовчанні, та й взагалі розмовляли дуже мало, тільки під час відпочинку. Майстер Шляхів був людиною дуже спокійною, хоча в ньому явно жила якась затаєна пристрасть або лють. Але свою пристрасну натуру він ніколи при ній не виявляв, і його присутність було для неї легкою і приємною — такою ж приємною, як присутність самих дерев, рідкісних тутешніх птахів і чотириногих мешканців. У повній відповідності зі своїм попередженням, Путівник не намагався її навчати, а коли вона починала сама розпитувати його про Гай, він розповідав їй, що ліс, як і Пагорб Рока, існував завжди, з того моменту, коли Сегой підняв острови Земномор'я з морського дна, і що вся магія світу вкладена в коренях цих дерев, і що це коріння переплітається з корінням всіх лісів, які тільки існують або можуть існувати на світі. «Часом цей Гай можна бачити в одному місці, а часом — зовсім в іншому, — сказав він також. — Але так було завжди».

Вона ніколи не бачила, де живе він сам. Їй здавалося, що теплими літніми ночами він ночує там, де йому більше подобається, але вона його про це не питала. Зате запитала, звідки він бере ту їжу, яку приносить їй, і він відповів, що те, чим Школа не може сама себе забезпечити, їй поставляють навколишні фермери, які впевнені, що Майстри з лишком розплачуються з ними за це, охороняючи їх худобу, їхні поля і сади, та й весь острів. Це здалося Іріан цілком розумним. На острові Вей приказка «чарівник, у якого навіть миски каші не знайдеться», означала щось небувале, нечуване. Але сама вона чарівницею не була, а тому, бажаючи відпрацювати свою «миску каші», з усіх сил намагалася відремонтувати Будинок Видри, позичивши потрібні їй інструменти у одного з селян, а цвяхи і все інше купивши в місті Твіл. Гроші у неї були — приблизно половина «сирних» грошей залишилася невитраченою.

Майстер Шляхів ніколи не приходив до неї занадто рано, зазвичай він з'являвся ближче