Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 22  Танок з тінню

Я намагалася зосередитися на навчанні й відсунути думки про майбутній бал та пов’язану з ним підготовчу метушню.

Амулет невидимості, створений мною на практикумі з артефакторики, став моїм вірним рятівником.

Для його створення якраз потрібна була вся концентрація, на яку я була здатна.

Красивий вишитий бісером кулон з лабрадору я носила під одягом, торкаючись його щоразу, коли потрібно було непомітно залишити академію або прослизнути повз цікаві очі в "Чотирьох сезонах".

Рунологія та просторові викривлення захопили мене повністю — я бачила в них не просто навчальні дисципліни, а інструменти, здатні перевернути моє життя.

Кірен помічав зміни в мені. Ловив мій погляд, затримував мою руку трохи довше, ніж було потрібно, коли ми працювали над спільними проєктами. В його очах читалося занепокоєння і щось іще, схоже на захоплення.

— Ти змінилася, Рейн, — сказав він якось, коли ми поверталися із занять з просторової магії. — Ніби гориш зсередини. Але гориш так яскраво, що я боюся. Що з тобою відбувається?

Я лише усміхнулася, не маючи змоги пояснити йому причину свого перетворення. Мій секрет ставав усе важчим з кожним днем.

"Чотири сезони" набирали популярності.

Завдяки чіткому керівництву Малкіна та кулінарному генію Вагара, ресторан уже працював як добре налагоджений механізм.

Мені більше не потрібно було проводити там кожну вільну хвилину, вистачало вечірніх візитів два-три рази на тиждень.

Але все змінилося одного похмурого дня пізньої осені.

Я сиділа на лекції з теоретичної магії, намагаючись сконцентруватися на словах професора Лавайна про природу стихійних потоків, коли мій гліфтар завібрував у кишені, змусивши мене підстрибнути. Я дістала його і, намагаючись не привертати уваги, обережно розгорнула сувій.

"Проблеми. Терміново приїжджай. Нас знайшли. Вагар."

Три речення, від яких кров застигла в жилах.

Серце гуркотіло в грудях, поки я мчала звивистими вулицями Аркони.

Мій візник, Самір, звиклий до моїх термінових поїздок, не ставив запитань, коли я вискочила з академії бліда як смерть і наказала гнати до "Чотирьох сезонів".

— Швидше, Саміре! Швидше! — повторювала я, вчепившись у борт візка так, що побіліли кісточки пальців.

Дощ шкварив в обличчя, вітер пробирав до кісток, але я не помічала нічого навколо. У голові стукала лише одна думка: "Хто дізнався? Що тепер буде?"

Горрім зустрів мене біля чорного входу, провів через кухню, де Вагар нервово віддавав вказівки кухарям. 
Побачивши мене, орк майже силоміць затягнув до свого кабінету, де вже чекав Малкін — блідий, з крапельками поту на лобі.

— Що сталося? — видихнула я, опускаючись на стілець.

Вагар стиснув кулаки так, що хруснули суглоби.

— Люди короля приходили. Двічі. Спочатку обідали як звичайні гості, прискіпувалися до кожної дрібниці, випитували в офіціантів, хто власник. Потім з’явився сам граф Берійський, королівський розпорядник, — голос орка здригнувся. — Вони… вони запропонували мені посаду королівського шеф-кухаря. Обіцяли золоті гори, почесті, захист. Сказали, що в "Чотирьох сезонах" мої таланти марнуються.

Малкін підхопив:

— Коли Вагар відмовився, вони почали тиснути. Натякали, що можуть закрити заклад, знайти порушення в податках, заборонити постачання свіжих продуктів… А коли й це не допомогло, граф Берійський спитав прямо: "Хто він? Хто цей таємничий господар 'Чотирьох сезонів'?"

Я полегшено видихнула. Вони не знають, що власник — жінка. Поки що це хоч якийсь захист.

— Що ти їм відповів? — спитала я Вагара.

— Сказав, що пов’язаний магічною клятвою і не можу ні назвати ім’я господаря, ні покинути його службу. 
Граф був у люті. Пообіцяв, що королівська варта переверне все місто, але знайде власника.

— Це ще не все, — тихо додав Малкін, і його голос здався мені похоронним дзвоном. — "Нічна гільдія" оголосила, що "Чотири сезони" тепер під їхнім "захистом". Вимагають зустрічі з господарем. Особисто.

Я заплющила очі, намагаючись впоратися з хвилею паніки.

"Нічна гільдія" — наймогутніша злочинна організація Аркони. Їхній "захист" означав щотижневу данину, втручання у справи закладу і, можливо, використання нашого ресторану для своїх темних справ.

— Коли? — тільки й змогла видавити я.

— Сьогодні опівночі. На Ринковій площі є таверна "Хромий гоблін". На тебе чекатимуть.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як щось усередині мене змінюється.

Страх і паніка поступалися місцем холодній рішучості.
Ми занадто багато вклали в "Чотири сезони" — свої гроші, час, душу.

І я не збиралася дозволити ні королю, ні злочинцям відібрати це в мене.

— Добре, — мій голос прозвучав несподівано твердо. — Я піду. Але не як Рейн Даен. Мені потрібна личина.

Декан Торвальд, мій наставник, не ставив зайвих запитань, коли я, захекана, влетіла до його кабінету в академії.

Можливо, його фраза "Я знав, що одного дня тобі знадобиться щось більше, ніж простий амулет невидимості" мала б насторожити мене. Але в той момент мені було не до роздумів про те, що саме декану відомо про моє подвійне життя.

— Амулет личини, — спокійно промовив він, вислухавши моє плутане прохання. — Складна річ. Він не просто змінить твою зовнішність, але й приховає магічну ауру — більшість не зможе розпізнати підміну.

Торвальд дістав зі свого сейфа невелику скриньку. Усередині лежав кулон з чорним агатом. 
— Це тимчасове рішення, — попередив він. — Ефект триватиме не більше чотирьох годин. Потім — різкий відкат, будь готова до запаморочення та нудоти.

Я взяла кулон, відчуваючи, як він пульсує від ув’язненої всередині магії.

— Як ним користуватися?

— Уяви образ, який хочеш прийняти, і капни на камінь краплю своєї крові. Але пам’ятай, Рейн, — декан подивився мені прямо в очі, — личина не зробить тебе іншою людиною. Вона лише змінить оболонку. Твої рухи, манера говорити, звички — усе залишиться твоїм. Будь обережна.