Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Це було не те, чого я очікувала. Зимовий бал — одна з найважливіших подій в академії, де студенти могли вільно спілкуватися й танцювати. Але те, як він це сказав... У цьому крилося щось більше.

— Ти з глузду з'їхав? — Я не змогла стримати здивування. — Ти ж розумієш, що там будуть усі... — я замовкла, не знаючи, як делікатно позначити прірву між нами.

— Усі, хто важливий для мене, — спокійно закінчив він. — Так, я знаю. Мої друзі, викладачі... Мій батько. І я хочу, щоб ти була поруч зі мною.

Його рука накрила мою, що лежала на столі. Тепла, впевнена.

— Це не просто запрошення на танець, Рейн. Це... більше. Я прошу тебе дати мені шанс показати, що між нами може бути щось справжнє. Не просто дружба.

Моє серце калатало, як шалене. 
Кірен Тан Варен говорив саме те, про що я боялася навіть мріяти.
І все ж... все ж десь глибоко всередині, під радістю та хвилюванням, таївся страх.

Страх повірити, відкритися, дозволити мрії стати реальністю — лише для того, щоб потім розбитися об сувору правду життя.

— А що скажуть твої друзі? — Мій голос звучав тихіше звичайного, у ньому чулася невпевненість, яку я так старанно приховувала.

— Що скажуть усі ті, хто вважає мене негідною навіть дихати одним повітрям з вами?

Куточок його рота піднявся в усмішці, в якій проглядала дивна, хижа рішучість.

— Мені начхати, що вони скажуть, — промовив він тихо, але твердо. — Єдина думка, яка має значення — твоя.

Я помовчала, розглядаючи наші сплетені руки на столі.

— Але бали... вони вимагають підготовки, — сказала я нарешті. — У мене немає відповідної сукні, я не вмію танцювати всі ці танці, я...

— У нас цілий місяць, — м'яко перебив він мене.

— Більш ніж достатньо, щоб пошити сукню, гідну тебе. Щодо танців — я можу навчити тебе. Якщо захочеш.

Голос розуму кричав мені відмовитися, нагадував про мою гордість, про мій план, про те, як небезпечно звертати з обраного шляху. Але серце... серце шепотіло інше.

— Так, — відповіла я перш ніж встигла передумати. — Я піду з тобою на бал.

Кірен усміхнувся — відкрито, щиро, так, як ніколи раніше. В його сірих очах танцювали іскринки задоволення, наче він щойно виграв важливу партію в шахи. Але за цими іскринками мені здалося щось іще — тепло, ніжність, бажання, від якого перехоплювало подих.

— Завтра ми почнемо готуватися, — тихо сказав він, підносячи мою руку до губ і ледь торкаючись її поцілунком. — Але зараз мені час. Заняття з бойової магії через десять хвилин.

Коли він пішов, я ще довго сиділа, дивлячись на свою руку, яку він поцілував, і думаючи про те, як один його дотик змивав усі мої сумніви та страхи. 
Я знала, що майбутній бал змінить усе. І хоча частина мене все ще боялася, що це пастка, інша частина відчайдушно хотіла, щоб його слова виявилися правдою.

Я заплющила очі, уявляючи, як ми танцюємо у величезній бальній залі, як його руки обіймають мене, як його очі дивляться лише на мене... І вперше за довгий час я дозволила собі мріяти про те, як ми з Кіреном кружляємо в танці прямо під артефактом єднання, і раптом нас огортає сріблясте сяйво, змушуючи завмерти всіх навколо.

Дурні мрії, звісно. 
Таке трапляється лише в казках та стародавніх легендах, а не з сільськими дівчатами, хай навіть і власницями власного ресторану. Але ж мріяти не шкідливо?

А в гуртожитку бойового факультету, на іншому кінці академії, Кірен Тан Варен стояв біля вікна, дивлячись на схід сонця, і теж думав про стародавній артефакт, що ширяв у бальній залі.
Артефакт, який, як він таємно сподівався, за місяць змусить їх з Рейн сяяти та зв'яже їхні долі так, що навіть його батько не зможе їх розлучити.

_________________

Якщо вам подобається історія про Рейн, приєднуйтесь до моеї затишної групи "Шепіт дощу" у фейсбуці за посиланням в коментарях. Там більше глав, ілюстрації, та початок другої книги про Рейн. Буду рада вас бачити ❤️

#рейн #лфр #фентезі