Щепан Твардох - Морфій

годящим для ситуації, костюм має бути відповідним: до звичайного становища, звичайної ситуації має бути цивільне вбрання, вбрання є цивільним мундиром, тож Пешковський зараз застібає ґудзики свого цивільного мундира, вдягає пальто і виходить у Варшаву, яку так ніколи й не полюбив, бо вона є для нього міським утіленням усього того, що він ненавидить у Польщі, бо ж Пешковський любить Польщу любов’ю пана Романа, тому ненавидить її такою, якою вона є, а любить лише такою, якою вона може бути, якщо її створять такі люди, як він, люди зі сталевою волею, з волею, тренованою тисячею малих тренінгів та зречень, встаючи надто рано, приймаючи надто холодний душ, замало їжі, вони вчаться відмовляти собі, думати, коли хочеться сказати, мовчки зносити приниження і тих принижень ніколи не забувати, не віддавати жінкам серця, найкраще зовсім не мати серця. Однопартійцями він також гордує, бо вони й не намагаються стати такими.

І про Варшаву Пешковський не думає краще, бо вже бачить перші паростки того, чим це місто стане на наступні чотири роки, аж доки зникне. Бачить, як житиме поруч із німцями, водночас згораючи на війні, знає, знає, бо Пешковський дуже мудрий, тому знає, що так воно й буде, непотрібне блядство і непотрібне геройство, знає навіть, що він, познанський ендек та гігієніст, швидко стане невід’ємною, іманентною частиною тієї безсенсовості.

І коли він іде містом, то ви розминаєтесь, зовсім недалеко розминаєтеся, бо коли ти йдеш Пулавською до Спасителя, він їде на возі, тримаючи руку на колінах, їде з робітниками з півночі на південь, туди, ближче до Вісли.

Нарешті дістається до квартири, до якої прямував, дзвонить у двері, і відчинено йому, його запрошують досередини, частують чаєм, і саджають у фотель біля круглого столика, накритого мереживною серветкою, і питають, яка мета візиту, а той, хто його питає, добре тямить, що старий Пешковський не прийшов би, якби не мав для свого приходу підстав, і з тим більшою увагою його слухає. Вони знаються звіддавна, ще з-перед большевицької війни.

А хто слухає?

Слухає той, хто має підстави слухати, Костоньку, і якби ти лише знав, хто слухає, — ти задрижав би.

Слухає хтось, хто має велике прізвище, ти знаєш те прізвище, а нещодавно до того прізвища додав собі низку псевдонімів, а крім псевдонімів іще функції в організації, що називається Служба перемозі Польщі, але скоро вона зникне, через три тижні зникне, вирушить до Парижа і зникне, бо злий вождь довідається про неї раніше за доброго вождя з пташиним прізвищем, тому в Парижі її розпустять, а на її місці постане організація з грізнішою назвою, Союз збройної боротьби, але її ще не розпізнали, у динаміці загальних подій вона ще не важить. Її не цікавлять назви і посади, її цікавить лише ланцюг невисловлених обов’язків, переказаних поглядами, переказаних спільною свідомістю, потисками рук, і ніхто не приймає остаточного рішення, остаточне рішення саме себе приймає, задовго до того, як хтось до цього причетний підпише якийсь папір, що стане формальним вираженням того остаточного рішення.

Тоді старий Пешковський говорить. Сіє. Той, що слухає, довіряє Пешковському. Довіряє давно, вже років двадцять. А Пешковський говорить.

Оце є чоловік, Константи Віллеманн, або ж ти, Костоньку. Оце є він напівнімцем, а може, й повністю німцем, бо хтозна, ким вважати його матір, котра німецькою розмовляє краще, ніж польською. От цей чоловік звів його доньку, і заледве вдалося його присилувати до шлюбу.

І як той, котрий говорить, так і той, котрий слухає, знають, що то неправда, що ніхто там нікого не зводив, але логіка історії вимагає таких маленьких неправдомовств, щоб історія, цей кипучий зародок динаміки, про яку я тут розповідаю, була правдивою. А тому Пешковський своїми малими неправдами чинить те зерно вельми набухлим, готовим вистрелити пагоном значно більше, ніж є насправді.

Так, очевидно, згадає про те, що ти воював цілий вересень, згадає про це в нібито нейтральній тональності, що навіть зміцнить його розповідь, бо створить у ній видимість безсторонності, звісно, воював, і не тільки, навіть орден дістав, але самим тоном голосу, тембром, він поставить це під вельми делікатний сумнів, настільки ж підхожий у цій ситуації, як і цілковите заперечення, тому так, дістав орден, але як його дістав, за що йому його дали, чи навколо мало історій про те, за що декому роздають ордени?

А потім він скаже, як ти дезертирував перед капітуляцією. Часом, окрім малих неправд, окрім сумнівів, так само корисних, як і цілковите заперечення, історія також потребує великої неправди, Костоньку, я б навіть сказала: нахабної. І то була нахабна брехня, могутня, бо тільки ледь-ледь стосувалася того, що справді було. Ну ти ж насправді відійшов від своєї частини перед капітуляцією? Так. І цього вистачить, бо інше — то інтерпретація.

А нащо? Бо твій публічний переступ мусить мати цілком конкретну драматургію, тож запроданство не може з’явитися раптово deus ex machina, рушницю на стіні слід повісити завчасу, навіть якщо насправді ти чіпляєш її постфактум.

Пешковський того всього не знає, але відчуває інстинктивно. Відчуває, перебуваючи у владі моєї сестри, вона ним керує, вона знає, що робити, аби зерно, посіяне в генералі зі Служби перемозі Польщі, дало плід.

Тому каже так, як треба, з викінченим драматизмом, аж нарешті доходить до ядра. Те, що тебе, Костоньку, бачили в Німецькому клубі, те, що ти прийняв кеннкарту, то ще нічого, то злочин, але такий, який, на думку генерала, слід карати, коли вже достатньо буде зроблено для перемоги Польщі, а ще цей злочин є зразком, за яким вони існуватимуть наступні чотири роки.

Але не про цю динаміку мова. Тому зараз із сухих гігієнічних стиснутих некурящих непитущих вуст Пешковського зривається те, що підбиває всьому підсумок, родзинка: ось ти приходиш до їхнього дому з жандармами, ось наказуєш жандармам знущатися з твоєї польської дружини, ось із насолодою спостерігаєш, як вони прикладами б’ють твого польського тестя, а все для того, щоб польське дитя вирвати з материних рук, усе для того, щоб забрати польське дитя і зробити його німецьким.

— То його забрали? — питає генерал, котрий буде наступною після Пешковського ланкою цієї динаміки.

Пешковський відповідає, що не забрали, що матінка власними грудьми його заступила. Ті груди, то важливо, груди мають значення не лише еротичне, а й материнське, а патріотична історія, що вимагає помсти, не може відбутися без еротичного елемента. Тож матінка заслонила дитя власними грудьми, оповідає Пешковський, а ти, цілковитий деґенерат, ти, Костоньку, напевне зґвалтував би також