Джо Аберкромбі - На лезі клинка

боки проспекту. Як здогадався Лоґен, зліва шеренгою стояли королі Союзу. Одні тримали мечі, інші — сувої чи крихітні кораблики. Біля одного з них стояв пес, інший затис під пахвою сніп пшениці, а, загалом, вони нічим не відрізнялись один від одного. У них усіх були однакові високі корони та незмінний суворий вираз обличчя. Складалося враження, що ті королі ніколи не мололи дурниць, ніколи не помилялися, та й у туалет їм ні разу за все життя не припікало.

Лоґен почув за спиною швидкий тупіт чобіт і обернувся саме вчасно, щоб побачити пихатого молодика з варти, який мчав по проспекту у пропотілій сорочці. Лоґену було цікаво, куди він так поспішав, але не настільки, щоб наздоганяти його у цю кляту спеку. Втім, тут і без нього загадок не бракувало.

Проспект виходив на велику зелену ділянку, яку наче вирвали із дикої природи велетенськими руками і насипали поміж високих будівель, проте такого у природі Лоґен ще не бачив. Скошена майже до землі яскраво-зелена трава стелилася гладеньким, рівним килимом. Тут були квіти, але вони росли рядами, колами та прямими лініями. Пишні кущі та дерева були стиснуті, обгороджені і підрізані до неприродних форм. Була тут і вода — кам'яними східцями дзюркотіли струмки, стікаючи у великий плаский ставок, облямований понурими деревами.

Лоґен блукав цим квадратним садом, а під його чоботами похрускувала викладена з дрібних сірих камінців доріжка. Тут зібралося чимало людей, які тіснились групками і ніжились на сонці. Вони сиділи у човнах на маленькому озері, поволі кружляючи по колу. Вони валялися на газонах, їли, пили і гомоніли між собою. Деякі тицяли у Лоґена пальцями і щось вигукували, перешіптувались або відходили подалі.

Вони здавалися доволі дивними, особливо жінки. Бліді та примарні, вони були замотані у вигадливі сукні, із зачесаним вгору волоссям, яке вони, зібравши докупи, увінчували шпильками, гребінцями та великим чудернацьким пір'ям або безглуздими крихітними капелюшками. Вони виглядали як той великий жбан у круглій кімнаті — надто худими та тендітними, щоб з них було хоч якесь пуття, та ще й були обвішані надміром прикрас. Але вже минуло чимало часу, тож він спробував до них весело всміхнутися. В одних це викликало шок, інші ахали від жаху. Лоґен зітхнув — його врода від нього нікуди не ділася.

Трохи згодом Лоґен спинився на ще одній широкій площі, щоб подивитись, як тренується гурт солдатів. Це були не жебраки чи розпещена молодь, а дужі чоловіки, одягнені у важкі, начищені до дзеркального блиску обладунки, нагрудники та наколінники, з довгими списами на плечах. Вони стояли строєм, всі як один, у чотирьох каре[9] по п'ятдесят чоловіку кожному, нерухомі, наче статуї на проспекті.

Після вигуку коротуна у червоній куртці, якого Лоґен повважав за вождя, весь гурт розвернувся, наставив списи і почав наступати на площу з бойовою готовністю і крокувати, дружно притупуючи чобітьми. Кожен ступав однаково і мав однакове озброєння. Це було неабияке видовище: ціла гора сяючого металу доладно рухалась наїженими каре, поблискуючи вістрями списів, мовби велетенський квадратний їжак з двома сотнями ніг. На великій рівній площині, де уявний ворог стояв просто перед носом, вони, звичайно, виглядали смертоносно. Чи було би з них пуття на посічених скелях, під мжичкою чи у лісових хащах — то вже інше питання. Вони би швидко втомилися під вагою обладунку, а якби їхній стрій розбили, то що тоді? Бійці, звиклі завжди воювати пліч-о-пліч з іншими? Чи могли би вони битись поодинці?

Він побрів далі через просторі дворики і чепурні садки, повз дзюркотливі фонтани та гордовиті статуї, по охайних вуличках і широких проспектах. Він піднімався і спускався вузькими сходами, перетинав мости над потоками, над дорогами, над іншими мостами. Він бачив вартових у дюжині пишних ліврей на варті сотні різних воріт, стін і дверей, і кожен з них дивився на нього з незмінною глибокою підозрою. Сонце піднімалося все вище, а високі білі будівлі змінювали одна одну. Нарешті Лоґен зрозумів, що геть натомив ноги і трохи заблукав, а його шия вже змучилася постійно задирати голову догори.

Лише одна величезна вежа нікуди не зникала з очей — вона здіймалася настільки високо над рештою будівель, що навіть найбільші з них здавалися поряд з нею мізерними. Вона виднілася звідусюди, вивищуючись над дахами найдальших будинків. Ноги повільно несли Лоґена дедалі ближче до неї, поки він не опинився у занедбаному закутку цитаделі просто в затінку вежі.

Лоґен помітив стару лаву біля зарослої галявини поряд із великою занедбаною будівлею, чиї стіни поросли мохом і плющем, а крутий дах просів посередині і загубив кілька черепичин. Він із зітханням впав на лаву і похмуро глянув на велетенський обрис поза стінами, що чорнів на тлі небесної блакиті — рукотворну гору сухого, голого й водночас мертвого каміння. Жодна рослина не чіплялася тієї страхітливої будівлі — годі було знайти навіть клаптик моху у щілинах поміж громіздкими блоками. Будинок Творця — так його називав Баяз. Він був не схожий на жоден будинок, який Лоґену доводилося бачити. Нагорі бракувало даху, а в голих стінах не було ні вікон, ні дверей. Будинок виглядав просто як купа величезних, загострених колон із каменю. Навіщо було будувати таку здоровенну штуку? Ким взагалі був той Творець? Оце й усе, що він створив? Величезне і марне громаддя?

— Не проти, якщо я тут присяду?

На Лоґена дивилась вродлива жінка, більше схожа на звичних йому жінок, аніж на тих дивних, примарних істот із парку. Вона була у білій сукні, обличчя обрамлене темним волоссям.

— Чи я не проти? Ні. Дивно, але всі інші обходять мене десятою дорогою.

Вона сіла по інший бік лави, підперши підборіддя кулачками і вперши лікті у коліна, і байдуже поглядала на високу вежу.

— Мабуть, вони тебе бояться.

Лоґен дивився, як якийсь чоловік зі стосом паперів під пахвою, витріщаючись на нього круглими очима, поспіхом їх проминув.

— Мені теж починає так здаватись.

— Але ти справді виглядаєш трохи небезпечним.

— Ти хотіла сказати «потворним».

— Я зазвичай знаю, що хочу сказати, тож повторюсь: небезпечним.

— Зовнішність буває оманливою.

Вона звела брови, поволі міряючи його поглядом.

— Отже, ти мирний чоловік.

— Гм... не зовсім.

Вони скоса глянули одне на одного. Вона не проявляла ні страху, ні зневаги, ні зацікавленості.

— А чого ти мене не боїшся?

— Я з Енґлії, мені знайомий твій народ. Крім того... — Вона відкинулась на спинку