Джо Аберкромбі - На лезі клинка

стояв на балконі у бібліотеці. Втім, краєвиди відрізнялися разюче. Зараз — схід сонця над нерівними дахами будівель, палке сліпуче сяйво та далекий шум і гам. Тоді — холодна, імлиста долина, тиха й моторошна, наче смерть. Він пам'ятав той ранок, пам'ятав, як почувався зовсім іншою людиною. Зараз він теж почувався іншою людиною. Дурнем. Пригніченим, наляканим, потворним і спантеличеним дурнем. — Гей, Лоґене!

Малакус вийшов на балкон і зупинився поряд, усміхаючись сонцю, місту та затоці, що мерехкотіла і вже кишіла кораблями.

— Гарно, еге ж?

— Може, й гарно, але я тої краси не бачу. Стільки людей! — спотілий Лоґен здригнувся. — Так не має бути. Мене це лякає.

— Лякає? Тебе?

— Постійно.

Лоґен майже не спав відтоді, як вони сюди прибули. Тут ніколи не було достатньо темно, достатньо тихо. Весь час заважали спека, задуха і сморід. Нехай вороги й страшні, але їх принаймні можна побороти і позбутись. Лоґен міг зрозуміти їхню ненависть. Але як здолати безлике, байдуже, шумне місто? Воно ненавиділо все навколо.

— Мені тут не місце. Я буду радий звідси піти.

— Боюся, що ми тут затримаємось.

— Знаю, — Лоґен глибоко вдихнув. — Тому я планую роздивитися цей Аґріонт поближче, і дізнатися про нього якомога більше. Від деяких проблем не втечеш. Краще вирішити їх, аніж весь час боятись. Так казав мій батько.

— Гарна порада. Я складу тобі компанію.

— А от і ні. — У дверях стояв Баяз, спопеляючи свого учня поглядом. — Твої успіхи впродовж кількох останніх тижнів були жалюгідними навіть для тебе. — Він вийшов на відкрите повітря. — Поки ми ледарюємо, чекаючи на волю Його Величності, я би радив тобі скористатися нагодою, щоб трохи повчитися. Наступний такий шанс може випасти нескоро.

Малакус поспішив назад до кімнати, не озираючись. Йому вистачало розуму не зволікати, коли вчитель був у настільки кепському настрої. Баяз втратив весь свій добрий гумор, щойно вони прибули в Аґріонт, і, схоже, не збирався веселішати. Лоґен не міг його в цьому винити, адже до них ставились радше як до в'язнів, а не гостей. Він мало знав про гарні манери, але здогадувався, що означають всі оті нашорошені погляди сторонніх людей, як і наявність вартових за дверима.

— Ти й уявити не можеш, як воно розрослося, — буркнув Баяз, похмуро роздивляючись величезне місто. — Я пам'ятаю Адуа, коли воно було ще жменькою халуп, що тіснилися коло Будинку Творця, як мухи коло свіжої купи гімна. Ще до того, як з'явився Аґріонт. Ба, навіть до того, як з'явився Союз. В ті дні про якесь гордування навіть не йшлося, скажу я тобі. Вони поклонялися Творцю, наче Богу.

Він голосно відхаркнув мокротиння, сплюнувши вниз. Лоґен дивився, як воно пролетіло над ровом і зникло десь поміж білих будівель унизу.

— Я їм це все подарував, — прошипів Баяз. — До Лоґена почало підкрадатись неприємне відчуття, яке з'являлося щоразу, коли старий чаклун сердився. — Я дав їм свободу, а що отримав навзаєм? Зневагу клерків та старих чванливих хлопчиків на побігеньках?

Прогулянка підозрілим і божевільним містом почала здаватися помилуванням. Логен пробрався до дверей і пірнув назад у кімнату.

Якщо вони вважалися тут в'язнями, то варто було визнати, що Логену траплялися жорстокіші камери. Їхньою круглою вітальнею, як йому здавалося, не погребував би і сам король: масивні крісла з темного дерева, оздоблені витонченим різьбленням, пишні гобелени на стінах з краєвидами лісу чи сценами полювання. Бетод би неодмінно почувався у такій кімнаті, як удома. А от Логен почувався великим незграбою і весь час боявся щось пошкодити. На столі посеред кімнати стояв великий жбан, розписаний яскравими квітами. Логен підозріло глянув на нього, прямуючи до довгих сходів, що вели в Аґріонт.

— Логене! — У дверях стояв Баяз і похмуро дивився на нього. — Будь обережним. Це місто видається дивним, проте люди тут значно дивніші.

Вода пінилася і дзюрчала, вириваючись вузьким струменем з металевої трубки у формі риб'ячого рота, а тоді брьохала назад у широку кам'яну чашу. Фонтан — так називав оце пихатий молодик. Труби під землею, казав він. Логен уявив підземні течії, що протікають прямо під його ногами, омиваючи фундамент міста. Від цієї думки йому запаморочилося в голові.

Площа була неосяжною і скидалась на величезну рівнину плаского каміння, оточену прямовисними скелями білих будівель. Порожнистими, прикрашеними різьбою скелями, з колонами і блискучими високими вікнами, і напхом напханими людьми. Здавалося, сьогодні відбувалося щось незвичне. Вздовж дальнього краю площі будували величезну, похилу споруду з дерев'яних балок. Біля неї снував цілий загін робітників: вони рубали і били, забивали кілки й підганяли стики, час від часу покрикуючи один на одного. Їх зусібіч оточували штабелі дощок і колод, сила-силенна цвяхів й гори інструментів, яких би вистачило, щоб побудувати десять добрих зал, та й ще б залишилось. Місцями споруда вже здіймалася високо над землею, а її опори стриміли у повітрі, наче щогли великих кораблів, сягаючи здоровенних будівель позаду.

Лоґен стояв, уперши руки в боки, і витріщався на величезний дерев'яний кістяк, призначення якого залишалось загадкою. Він підійшов до низького жилавого чоловіка у шкіряному фартуху, який завзято пиляв дошку.

— Що це?

— Га?

Чоловік навіть на мить не відірвався від роботи.

— Ну, оце. Що воно буде?

Пилка увіп'ялась у дерево, а за мить на землю впав утинок. Тесляр кинув дошку у купу біля себе. Він обернувся, підозріло розглядаючи Логена і витираючи піт із чола.

— Трибуни. Місця для сидіння.

Лоґен безтямно втупився на нього. Що таке трибуни і як на них сидіти?

— Для Турніру! — крикнув до нього тесляр.

Лоґен позадкував. Тарабарщина. Нісенітниця. Він розвернувся і поспішив геть, тримаючись подалі від великих дерев'яних споруд та чоловіків, що лазили по них.

Лоґен вийшов на широку вулицю, схожу на ущелину поміж навислих білих будівель. З обох сторін одне навпроти одного стриміли велетенські статуї, що хмуро споглядали людську суєту. Найближча скульптура здавалась на диво знайомою. Лоґен підійшов до неї, придивився, а тоді усміхнувся сам до себе. Перший з-поміж магів поповнішав з часу воззведення статуї. Мабуть, у бібліотеці добре годували. Лоґен повернувся до маленького чоловіка у чорному капелюсі, що проходив повз з великою книгою під пахвою.

— Баяз, — сказав він, показуючи на статую. — Мій товариш.

Чоловік витріщився на нього, тоді на статую, потім знову на нього і поспішив геть.

Скульптури були по обидва