Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Це не могло продовжуватися досить довго, аби вдавати, що нічого не сталося. Він недовірливо примружився, але питань не задав, лише відвів до каменю й усадив на гладку від часу поверхню.

— Я казав, що можу скоїти щось жахливе не віддаючи собі ради. Я ніби стаю пасажиром у власному тілі, а він чи воно приймає рішення за мене… — він осікся.

Віал став на коліна, темний вихор тепер лежав у неї на ногах. Арніка стягнула чорну стрічку й запустила в нього пальці. Мовчали. Позаду крапала вода, а з-зовні доносився спів пташок. Природа жила. Жив весь світ.

Може не так все й жахливо? За круг-два чари повернуться й усе повернеться на свої місця. А там, може, й дадуть закінчити Академію. Не все ж життя потоку заблокованим бути. Артерії цілі. Повернеться, ляже до Скрині, там чармедики підлікують, допоможуть відновити резерв і вона зможе знову чарувати. А поки треба було відволікатися й закінчити покладену на неї місію, якщо вона хотіла взагалі дожити до повернення. А вона хотіла.

— Опиши, як ти виглядаєш насправді, — попросила Арніка раніше, ніж встигла себе осмикнути.

Віал повернув голову й криво всміхнувся.

— Нащо тобі це?

— Хочу знати, як же все-таки виглядає той, з ким доводиться час від часу ділити сни. Може ти Ліч, а я тут з тобою ляси точу?

— А якщо й Ліч?

— Тоді я маю убити тебе, аби ти не воскрес, — знизала плечами Арніка, пропускаючи темну прядку крізь пальці.

— То убивай, — він підвівся й розвів в сторони руки, подібно хресту. — Серце між п’ятим і шостим ребрами зліва. Краще візьми атам.

— Пф, я ж пожартувала, — Арніка ударила його під ребра кулаком. Вона була практично впевнена в тому, що він Лічем і був, але дати йому зрозуміти те, що вона знає, не могла. Щось підказувало їй, що не можна давати йому знати цього. — Якби ти був тим самим Лічем, ти б виглядав точно не так, як зараз.

— А як я виглядаю?

Питання збило її з пантелику. Він, звісно, говорив, що кожен бачить в ньому те, що хоче бачити, але досі вона не замислювалась, що бачила саме. Бачила та й бачила, біс його знає, його чи лише образ. А бачила вона що довге темне волосся сплуталось й падало на плечі, чорні очі сповнені скепсису всміхались разом з тонкими губами. Шкіра колись смугла зблідла, а щоки впали, через одну з них проходив шрам, дивом не забравший з собою ліве око. Чорно-срібний каптан. Так точно не міг виглядати той, хто сам один був здатен знищити ледь не цілий Континент. Це Арніка й озвучила. А може й міг — цього вона вже говорити не стала.

— Точно не як найжахливіший чаклун Колдовських земель.

— Впевнена?

— Більше ніж так.

— Зло не здається таким злом, коли воно не може нашкодити, так? – просторово відповів Віал. Арніка пообіцяла собі запам’ятати цю фразу.

— Сьогодні без видінь? Просто посидимо?

— Якщо ти не проти.

— Ні, – Арніка помотала головою й відкинулась до стіни, заплющивши очі. – Так навіть краще.

— Чудово. Щось сталось?

Вона відчувала на собі його погляд. Його дихання лоскотало коліна. Він був теплий. Тепліший, ніж два сни до цього. Хоча все ще надто холодний для живого. Арніка простягнула вільну руку й торкнулась розкритої долоні. Й видихнула:

— Я щойно вбила чимало живих.

— Побудь зі мною, — тільки й видихнув Віал, умощуючись зручніше.

— Куди ж я дінусь?

Вони так і сиділи, коли він заснув. Зморшки на блідому обличчі розгладились й вступили місце схвильованій посмішці. Пальці стискати її долоню. Раніше вона нікому окрім Індгарта не дозволяла тримати себе за руку. Це було чимось особливим, надто особистим, щоб впустити до свого світу чужинців. Але Віал наплював на все й просто увірвався до нього, перевернувши все з ніг на голову. Навіть попри те, що вона стану його невільним убивцею.

Арніка слухала його обривисте дихання й не вчулась, як заснула сама.