Лія Серебро - День падіння з висоти., Лія Серебро

52

     Поки ми їхали до нього, я почала згадувати, що вже кілька діб нічого не їла і голод давався взнаки бурчанням живота.

-Потерпи... - заспокоїв мене Ніколайчук. - Приїдемо, повечеряємо разом.

-Так ти виховуєш сам маленьку дитину, допомагає хоч хтось?

-Звісно! Моя мати, його бабуся, піклується про нього, якщо я на чергуванні! До речі, хотів тобі сказати... Оскільки ти дівчина досить симпатична, а я...

-Ой! Не починай! Мені не до стосунків зараз! - перебила я.

-Ну так і я до того! Ти можеш не переживати, я допомагаю тобі тільки як друг! Не більше! - емоційно запевнив він.

-Ми вже друзі? - обережно поцікавилася я.

-Ми в одному човні з тобою відтепер! Або, як каже мій племінник, проходимо складний рівень, щоб завалити монстра!

-Ох! І потрібно воно тобі?  А років скільки, якщо не приховуєш вік? - не вгамовувалася я.

- А що мені його приховувати? - усміхнувся щиро він. Тридцять років! Що б ти робила зараз без мене, все ж таки? - усміхнувся він і зупинив авто. - Ми приїхали!

 Я вийшла з машини, озираючись на всі боки. Для себе я з жахом помітила те, як давно я не була серед людей. І втім, Олександр успішно відбив у мене цю потребу.

-Я б, напевно, поїхала у своє рідне місто... - продовжувала я міркувати.

-Ну а гроші на квиток де взяла б?

-І справді! Я в одних трусах втекла звідти! - з гумором констатувала я.

-Ну ось! Вважай, що мене тобі з вище послали!

- Не кажи так, будь ласка! Як звуть племінника твого? - перевела я тему.

-Ну, а в чому я не правий? Хоч ти й опираєшся досі, я відчуваю, що й не довіряєш мені. Але це даремно...

-Так каже мій чоловік. Я тобі богом був посланий, щоб витягнути з лайна... Бла - бла... бла... бла... Весь час носом тикав і принижував! Виховував... Карав... Поки з котушок остаточно не злетів! Не хочу про нього! У мене немає сил більше думати про нього! То, як звати племінника? - запитала я вже на поході до дитячого майданчика.

-Миколка!! - вигукнув Ніколайчук світловолосому хлопчикові, який біг йому назустріч.

  Я не витримала, відвернулася і заплакала. Спочатку тихо, а потім ридма.

-Бодя, а чому тітка плаче? Їй що, боляче? - запитав хлопчик дзвінким голосом, від якого моє серце дуже боляче стискалося.

     Воно стало битися часто, і різкий біль пронизав мене з лівого боку грудей. Я стала задихатися і хапати ротом повітря.

-Коляне! Присядь на грибочок, візьми машинку, пограйся, а я тітці допоможу! Дихай глибше! Ні! Стій! Не дихай!

-Серце болить... - задихаючись констатувала я.

  Він узяв мої пальці у свої руки і почав із натиском масажувати кожен мій палець. Було навіть трішки боляче. Але, на подив, ці його дії мене відволікли. Біль у серці відступив, дихання вирівнялося і стан значно покращився.

-Панічна атака... - спокійно вимовив він. - Ну що? - звернувся Ніколайчук до племінника. - Купимо пельменів на вечерю?

-Господи... Пельмені... - мрійливо промовила я.

-Тебе вже краще? - запитав Коля.

-Так, купимо пельмені та кетчуп і полікуємо тітку! - бадьоро відповів Богдан.

-Пельменотерапія! - спробувала знову с'юморити я.

-Ти вже жартуєш і це добре! - знову констатував Ніколайчук.

      Я боялася весь час навіть краєм ока глянути на його племінника. Усіляко остерігалася і навіть цуралася його, доти, доки ми не купили пельмені і не приїхали до нього додому.

-А мати твоя нічого не матиме проти, що ти привів додому малознайому жінку?

-Вероніко, я дорослий чоловік і маю право чинити так, як вважаю за потрібне.

-Господи... - вигукнула я, поморщившись і спершись на комод у передпокої. Голова моя запаморочилася, а спогади знову нахлинули гарячою лавиною.

-Що? Погано? Знову? - злякано запитав Богдан, знімаючи кросівки з племінника.

-Я не знаю, що зі мною... - важко ковтнувши відповіла я.

-Знову панічна атака? Щось часто! Може, швидку? - запропонував Ніколайчук.

-Ні! Справа не в цьому! - зібралася нарешті я з силами. - Усе, що ти мені зараз говориш, кожна фраза і слово! Усе нагадує мені про чоловіка! І я вже тепер бачу його в тобі! Мені здається, я божеволію...

-Це - тригери. Вони ще довго переслідуватимуть тебе! - зі знанням справи відповів мені Богдан, - Але я тебе запевняю, мені до твого чоловіка ще дуже далеко!

-Що ти маєш на увазі?

-Не так висловився... Я не твій чоловік і не претендую бути ним і таким покидьком, як він. Травми в тобі ще дуже свіжі. Рани ще кровоточать! Я зрозумів і тепер постараюся вибирати вирази!

-Спасибі! - з полегшенням зітхнула я. - Де кухня? Поставлю воду на пельмені. Три дні не їла, зараз точно впаду тут перед вами, а мстити хто буде? - з усмішкою запитала я, намагаючись зібратися силами і взяти себе в руки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍