Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

нащадків самого гутенберга. Це була, безперечно, ще його часів друкарська машина, що її, коли треба було працювати, мусів бідолаха-завідувач — він таки й машиніст і старший складач, із колишніх київських складачів, хороший такий хлопець Дігтяренко, — мусів рухати водночас і ногами, і руками, і налягати животом, і підпихати всім тулубом. Проте, друкарня працювала. Не було того випадку за час видання журналу, щоби з провини цієї гутенбергівської первістки бодай на один день запізнився вихід журналу.

І вже зовсім відмінне від інших таборів унутрішнє життя, побут, оточення і праця полонених.

Населення фрайштадтського табору мало змогу жити повноцінним громадським і культурним життям.

І воно жило тим життям, це населення з двох-трьох тисяч постійних мешканців Фрайштадтського табору, що числив у себе понад п’ятнадцять тисяч полонених на постійних роботах поза табором.

Можна було б, і треба написати окрему книжку про життя й роботу у фрайштадтському таборі полонених, але я — не історик, щоденника ніколи не вів доладу, а всі матеріяли про табір, по ліквідації його, коли кінчиться війна (аджеж кінчиться вона колись, люди?!) Союз Визволення України має намір передати на схованку до віденського національного банку з таким заповітом, щоб упродовж чверти віку ніхто до матеріялів не підступався.

Отже, народиться й виросте колись іще та людина, що має прийти — ні тяжкою долею полоненого солдата не обтяжена, ні плямою зрадника свого «отечества» (а чи було воно коли за майже триста років у нас?) не заплямована, ні гарячою, сердешною прихильністю до величезної культурної роботи поміж десятків тисяч темної, затурканої, неписьменної маси полонених, не зв’язана.

Прийде та людина й напише велику, прекрасну книжку, що, як зворушливий роман, хвилюватиме, — книжку про те, що робилося у фрайштадтському таборі полонених у Горішній Австрії за часів імперіялістичної війни 1914–1918 років. Вона згадає, та прийдешня людина, про десятки тисяч вдячних листів, писаних маловправними руками, бородатих поліщуків, чернігівців, полтавчан, тавричан, катеринославців, що вперше в фрайштадтському таборі грамоту пізнали; про десятки тисяч листів, зібраних професором Осипом Охримовичем, писаних десь із засніжених тірольських копалень, із австро-угорських заводів і фабрик шкідливого виробництва, із потогонних австро-угорських поміщицьких та графських маєтків, де ті бородані працюють по вісімнадцять годин на добу, єдину втіху та розраду мають у тому рідному слові, що розносив його їм таборовий журнал, і «сердечно благодарять», і «щиро-щиро дякують» товаришам професорам і нашим братам полоненим — за те рідне слово в рідному журналі.

Про ті листи, що вони часто з великими кляксами-плямами — бородань, пишучи, плаче й посилає «від трудів своїх на підтримку вашого доброго діла дві крони…» (тижневий заробіток).

Але це — лірика.

І не тільки про це напише та прийдешня людина. Бо мусітиме написати вона ще й про те, як товаришам професорам, людям глибоко-демократичної вдачі, — це ж бо все чорнозем землі Галицької, Української! — важко доводилося, мабуть, крутитися поміж Сціллою вимог німецько-австрійського командування й Харібдою переможного натиску самих полонених.

Бо німецько-австрійському командуванню конче треба було, щоб усю культурницьку роботу в національних таборах ведено було в суворо-національних рямцях, із агітацією за прихильність до «культурної» центральної Европи, а тисячам чорноробів землі Української — киянам, тавричанам, полтавчанам та іншим … а нам конче хотілося знати, як же воно, товариші професори, по війні із земелькою буде?..

Прийдешня людина багато чого знайде з цього приводу в матеріялах віч і загальних зборів, що на них таке багате було громадське життя фрайштадтського табору, але прийдешня людина не знайде й не запише, наприклад, як пресимпатичніша в світі людина, відповідальний (перед австрійською владою, звичайно) редактор нашого таборового журналу, галицький професор, доктор права Осип Охримович, вичитавши десь в американських українських робітничих газетах гострі напади на вузьку націоналістичну роботу поміж полонених українців у Фрайштадті, схопить себе за голову обома руками, — пам’ятаєте, мій любий, незабутній професоре Охримовичу: була весна, а ми йшли з вами вулицями Фрайштадту, вибираючися в поле квіти рвати, чи, може, на форелів у швидкобіжній гірській річці милуватися, — схопить себе за голову обома руками й гірко-гірко застогне:

— Ой, пане Кобцю, коли б ви знали, як працювати важко-важко, коли тебе всякий собака має нахабство узивати німецьким запроданцем!..

І прийдешній історик не запише, що той самий полонений О. Кобець, який усім своїм єством ненавидить хижацьку імперіялістичну війну, дарма, що провадять її всі «в інтересах пригноблених націй», — з глибокої, безмежної симпатії до невтомного працівника, професора Осипа Охримовича, втішатиме його з тієї нагоди щиро, переконано, гаряче доводячи, що робиться саме тепер те, що за даних умов і треба робити, що робиться великої історичної ваги діло — культурно-національне освідомлення, сотнями років затуркуваної, пляново й уперто засимільовуваної, сірої маси…

І не запише він, прийдешній, що в той самий час обидва ці подорожні — високий, як дуб буковинський, стрункий легінь з-над Черемошських долин, доктор права Осип Охримович і маленький, рівняючи до нього, на зріст непоказний полонений, думали про те саме: що вони дурять один одного, що обидва знають і розуміють, якого культурного освідомлення потрібно тій, віками національно й соціяльно гніченій і визискуваній — і тут, і там, і скрізь, і всюди — сірій, чорноробній українській масі бездержавників…

А я запишу тільки те, що бачив і пережив у фрайштадтському таборі за цілий рік, починаючи від кінця серпня 1916 року.

Це вже був час, коли коротшали літні, запашні дні, меншали для полонених рабів робочі години, й австрійське начальство, цілком розумно міркуючи — «менше робиш — менше їж», — круто зміняло харчовий раціон по таборах, як ото було й у Гаймашкері торік.

Довелося мені дуже скоро пошкодувати за подарованим у Дуначебі пакунком із коржиками — новим пакунком, присланим із далекого Канева, що ото може мати ті коржики випікала, щоб життя синове підтримати… і т.д.

Харчування й у Фрайштадті якраз таке, як ото доктор права Охримович, гірко посміхаючись, визначав:

— Забагато, щоб умерти, замало, щоб жити…

У великій пригоді усьому фрайштадтському населенню табору стала кооперативна чайня «Власна поміч», добре налагоджена, фінансово міцна організація самих полонених. Це теж була частка загальної культурно-громадської школи, що її проходили полонені у Фрайштадті.

Але зайшов уже третій рік війни, австрійське населення, взагалі виснажене, давно живе виключно з суворо поділюваних на картки пайок, і нашій чайній, крім кави й не завжди і не вволю цукру до неї, теж не вдається нічого на «вільному ринку» добувати.

Супи тут варяться так: п’ятдесятеро відер води, кілька відер сокирами рубаної