Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

на піаніно з Ізабель. Щось про птахів на дереві і як кажу вам «до побачення». Потім усе наче перемішане, і я багато чого не можу згадати. Лише нове життя в Перті і школу. Та понад усе я пам’ятаю вітер, і хвилі, й океан: цього в мене не забереш. Мама не любить воду. Ніколи не плаває. — Вона поглянула на дитину. — Я не могла приїхати швидше. Я повинна була почекати, щоб мама… ну, дала своє благословення, думаю.

Дивлячись на неї, Том уловлював її дитячі риси. Але було важко поєднати жінку і ту дівчинку. Важко також спочатку відшукати молодшого чоловіка в собі, котрий так глибоко її любив. Однак він усе ще був десь там і на мить пригадав її чіткий, як дзвін, голос, який пищав: «Татку! Підіймай мене, татку!»

— Вона дещо залишила тобі, — мовив Том і підійшов до скриньки з камфорняка. Занурившись, дістав конверт і простягнув його Люсі-Ґрейс, яка хвильку потримала його, перш ніж відкрити.

Моя люба Люсі!

Минуло багато часу. Так багато часу. Я обіцяла, що триматимусь далеко від тебе, і я додержала слова, як би важко мені не було.

Я вже пішла, тому ти маєш цього листа. І це приносить мені радість, бо означає, що ти приїхала знайти нас. Я ніколи не втрачала надію, що ти приїдеш.

У скрині з цим листом є деякі з найперших твоїх речей: твоє плаття з хрестин, твоя жовта ковдра, деякі малюнки, які ти намалювала малям. І є речі, котрі я зробила для тебе за ті роки, — білизна і таке інше. Я зберегла їх для тебе — речі з тієї втраченої частини твого життя. На випадок, якщо ти прийдеш його шукати.

Ти тепер доросла жінка. Надіюся, життя було добрим до тебе. Сподіваюся, ти можеш пробачити мені те, що я тебе залишила. І те, що відпустила тебе.

Знай, що ти завжди була улюбленою.

З усією моєю любов’ю.

Елегантно вишиті носові хусточки, в’язані черевички, атласний капелюшок — вони були охайно складені в скриньку з камфорняка, яка приховувала речі з дитинства Ізабель. Том до цієї пори не знав, що Ізабель їх зберігала. Скалки часу. Уламки життя. Нарешті Люсі-Ґрейс розгорнула сувій, перев’язаний атласною стрічкою. Мапа Януса, прикрашена Ізабель так давно: пляж Утрачених Надій, бухта Спокою. Чорнило все ще яскраве. Том відчув гострий біль, пригадавши день, коли вона презентувала йому мапу, і власний страх через порушення правил. І на нього раптом знову хлинуло відчуття кохання і втрати Ізабель.

Коли Люсі-Ґрейс читала мапу, щокою скотилася сльоза, і Том запропонував їй свою охайно складену хустинку. Вона витерла очі, думаючи про щось, і нарешті сказала:

— Я ніколи не мала можливості подякувати вам. Вам і… і мамі за мій порятунок і за таке хороше піклування про мене. Я була дуже мала… а потім стало надто пізно.

— Немає за що нам дякувати.

— Я жива лише завдяки вам двом.

Немовля почало плакати, й Люсі нахилилася, щоб узяти його.

— Тихо, тихо, лялю! Усе добре. Усе добре, кроленятко. — Вона гойдала його вгору і вниз, і плач затих. Люсі-Ґрейс повернулася до Тома. — Хочете потримати?

Він завагався.

— Я тепер трохи без досвіду.

— Ну ж бо, — мовила вона й подала маленький згорточок обережно йому в руки.

— Ну, подивимося, — сказав Том, усміхаючись. — Такий же, як була твоя мама немовлям, еге ж? Той самий носик, ті ж сині очі. — Коли немовля дивилося на нього серйозним поглядом, давно забуті відчуття нахлинули знову. — О, Ізі із задоволенням зустрілася б з тобою. — Булька зі слини заблищала на губах немовляти, і Том дивився на веселку, створену там сонячним світлом. — Ізі просто закохалася б у тебе, — мовив він надтріснутим голосом.

Люсі-Ґрейс поглянула на годинник.

— Думаю, мені краще вирушати. Я сьогодні зупинилася в Рейвенсорп. Не хочу їхати в сутінках, щоб не натрапити на кенгуру на дорозі.

— Звісно. — Том кивнув на скриньку. — Допомогти покласти речі в машину? Маю на увазі, якщо ти хочеш їх узяти. Я зрозумію, якщо ні.

— Я не хочу їх брати, — мовила вона, і на обличчі Тома з’явилося розчарування. Вона усміхнулася. — Бо в такому разі ми будемо мати привід повернутися. Мабуть, найближчим часом.

Том опустився у старий шезлонг на веранді, і сонце стало просто мерехтливим уламком над хвилями. Біля нього, на кріслі Ізабель, лежали подушечки, які вона зробила, з вишитими зірками та місячним серпом. Вітер стих, і обрій укрився хмарами з насиченими помаранчевими смугами. Маленька точка маяка пронизувала морок: маяк Гоуптауна. Тепер він автоматичний, у доглядачах немає потреби, відколи закритий головний порт. Том повернувся думками до Януса і до маяка, про який так довго піклувався. Його світло все ще подорожує десь у темноті, освітлюючи край Усесвіту.

Руки чоловіка досі відчували крихітну вагу сина Люсі, й це відчуття, що відчинило тілесну пам’ять про те, як він тримав на руках саму Люсі, а до цього — свого сина, котрого тримав так мало. Як багато життів би змінилося, якби син жив. Він довго обмислював цю думку, а тоді зітхнув. Немає сенсу так вважати. Коли станеш на цей шлях, йому не буде кінця. Він прожив життя, яке прожив. Він кохав жінку, яку кохав. Ніхто ніколи не проходив і не пройде такий самий шлях на цій землі, і це нормально для нього. Йому все ще болить Ізабель: її усмішка, відчуття її тіла. Сльози, які він стримував перед Люсі, тепер котилися його обличчям.

Він глянув позад себе, де повний місяць повільно піднімався на небо, наче противага помираючому сонцю, що сховалося за небосхил. Кожен кінець — це початок ще чогось. Маленький Кристофер народився у світі, що його Том навіть ніколи не міг уявити. Можливо, цей хлопчик не знатиме війни? Люсі-Ґрейс також належить майбутньому, про яке Том може тільки здогадуватися. Якщо вона в змозі любити свого сина наполовину так, як любила її Ізабель, із хлопцем буде все гаразд.

У цьому житті ще треба прожити багато днів. І він знає, що людину на цьому шляху формують кожен день і всі люди, яких вона зустріне. Шрами — просто інший спосіб пам’яті. Ізабель була його невідривною частиною, хоч куди линула, так само, як і війна, і маяк, і океан. Смерть