Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

— Лист? — запитала вона схвильовано. — Ти подбаєш про лист?

— Так, Із. Я подбаю про нього. — І вітер струсив вікнами, як чимало років тому на Янусі.

— Я не збираюся прощатися, на випадок, якщо Господь чує і думає, що я готова піти.

Вона знову стиснула його руку. Після цього їй відібрало мову. Часом Ізабель розплющувала очі, і в них був блиск, світло, яке яскравішало, коли її дихання ставало більш поверховим і важчим, ніби їй сказали секрет і вона раптом щось зрозуміла.

Тоді, останнього вечора, якраз коли спадний місяць розлучився із зимовими хмарами, дихання Ізабель змінилося таким чином, що Том усе зрозумів, і вона пішла від нього не прощаючись.

Хоча в них була електрика, він сидів лише при слабкому світлі гасової лампи, що опромінювало її обличчя м’яким сяйвом вогника. Він був біля тіла цілу ніч, чекаючи світанку, щоб зателефонувати лікареві. Як у старі часи.

Проходячи стежкою, Том відірвав жовтий пуп’янок з одного куща троянд, які Ізабель посадила, коли вони вперше сюди переїхали. Сильний аромат пуп’янка повернув його на два десятиліття назад, до моменту, як вона на колінах на свіжовикопаній клумбі оперлася руками об землю біля молодого куща.

— У нас нарешті є свій сад троянд, Томе, — сказала Ізабель.

Це вперше він побачив її усмішку, відколи вона залишила Партаґез, і цей образ залишався чітким, наче фотографія.

У церковній залі після похорону було мале зібрання. Том залишався там настільки довго, наскільки вимагала ввічливість. Але він хотів, щоб люди справді знали, за ким вони плачуть: та Ізабель, котру він зустрів на пристані, така сповнена життя, і сміливості, і нещастя. Його Ізі. Його інша половина неба.

Через два дні після похорону Том самотньо сидів у будинку, тепер пустому й тихому. Шлейф пилу піднявся в небо, вказуючи на прибуття машини. Мабуть, повернувся один із робітників. Коли автомобіль наблизився, він знову глянув. Авто було дороге, нове, з номерними знаками Перта.

Машина наблизилася до будинку, і Том підійшов до парадних дверей. Вийшла жінка і, скориставшись моментом, пригладила світле волосся, зібране у вузол на потилиці. Вона роздивилася навколо, тоді пішла повільно до веранди, де тепер чекав Том.

— Доброго дня! — мовив він. — Ви заблукали?

— Сподіваюся, що ні, — відповіла жінка.

— Я можу вам допомогти?

— Я шукаю дім Шерборнів.

— Ви його знайшли. Я Том Шерборн. — Він чекав пояснення.

— Тоді я не заблукала. — Вона невпевнено посміхнулася.

— Вибачте, — сказав Том. — Це був довгий тиждень. Я щось забув? Зустріч?

— Ні, я не домовлялася про зустріч, але це з вами я прийшла зустрітися. І з… — вона завагалася, — пані Шерборн. Я чула, що вона дуже хвора. — Том був спантеличений, коли жінка сказала: — Мене звати Люсі-Ґрейс Разерфорд, колишня Ронфельдт… — Вона знову посміхнулася. — Я Люсі.

Він дивився з недовірою.

— Лулу? Маленька Лулу, — мовив Том майже сам собі. Він не ворушився.

Жінка зашарілася.

— Я не знаю, як мені вас кликати. Чи… пані Шерборн. — Раптом думка промайнула на її обличчі й жінка запитала: — Сподіваюсь, вона не проти. Я сподіваюсь, що не нав’язуюся.

— Вона завжди мала надію, що ти прийдеш.

— Зачекайте. Я щось привезла, щоб показати вам, — мовила Люсі-Ґрейс і направилася назад до машини. Вона дотяглася до переднього сидіння й повернулася, несучи дитячий кошик, її обличчя виражало одночасно ніжність і гордість.

— Це Кристофер, мій маленький хлопчик. Йому три місяці.

Том побачив, як з ковдрочки визирало дитя, котре настільки точно нагадувало Люсі, коли вона була немовлям, що його пройняв дрож.

— Ізі із задоволенням би зустрілася з ним. Це для неї багато б значило, що ти приїхала.

— Ой. Пробачте… Коли?.. — голос жінки затих.

— Тиждень тому. Її похорон був у понеділок.

— Я не знала. Якщо ви хочете, то я поїду…

Він досить довго дивився на немовля, а коли зрештою підвів голову, на його губах грала задумлива посмішка.

— Заходь!

Том приніс тацю з чайником і чашками, тим часом Люсі-Ґрейс сиділа, дивлячись на океан, а немовля було біля неї в кошику.

— З чого нам почати? — запитала вона.

— Може, просто трохи посидимо мовчки? — відповів Том. — Ніяк не звикну до всього. — Він зітхнув. — Маленька Люсі. Після всіх цих років.

Вони тихо сиділи, п’ючи чай, слухаючи вітер, його завивання з океану. Іноді вітер відганяв хмару досить надовго, щоб дозволити сонячному променю пройти крізь скло на килим. Люсі вдихала аромати дому: стара деревина, дим від вогню й запах поліролю. Вона не наважувалася дивитися прямо на Тома, але озиралася кімнатою. Ікона святого Михаїла; ваза із жовтими трояндами. Весільна світлина Тома та Ізабель, які сяяли молодістю й сподіваннями. На полицях стояли книги про мореплавство, і маяк, і музику, деякі, наприклад «Зірковий атлас Брауна», настільки великі, що лежали рівно. У кутку було піаніно з нотними аркушами, складеними на ньому.

— Звідки ти почула? — нарешті запитав Том. — Про Ізабель?

— Мама сказала мені. Коли ви написали Ральфу Еддикоту, щоб повідомити, що вона хвора, він поїхав зустрітися з моєю матусею.

— У Партаґез?

— Вона тепер знову там живе. Мама забрала мене в Перт, коли мені було п’ять років, — хотіла почати все спочатку. Вона повернулася до Партаґеза, лише коли я вступила в Жіночу службу військово-повітряних сил 1944 року. Потім вона, здається, оселилася там з тіткою Ґвен, у Бермондсі, в дідусевому будинку. Я після війни залишилася в Перті.

— А твій чоловік?

Люсі весело усміхнулася.

— Генрі! Закоханий в авіацію… Він чудова людина. Ми одружилися минулого року. Мені так пощастило. — Вона поглянула на воду вдалині й сказала: — Я часто думала про вас обох, роками. Дивувалася вам. Але аж тоді, — Люсі-Ґрейс завагалася, — ну, тоді, коли в мене з’явився Кристофер, я насправді зрозуміла, чому ви двоє зробили так. І чому мама не могла вам цього пробачити. Я б убила за своє дитя. Без сумніву. — Вона розгладила спідницю. — Я дещо пам’ятаю. Принаймні я так думаю — наче уривки зі сну: маяк, звичайно, вежа; і щось схоже на балкон навколо неї — як це називається?

— Галерея.

— Я пам’ятаю себе у вас на плечах. І гру