Джоан Роулінг - Кувала Зозуля, Джоан Роулінг

Повернулася К’яра з пляшкою вина і трьома келихами.

— Сонечко, а ти не думав найняти прибиральника? — дорікнула вона Дафілду.

— Вони швидко здаються,— відповів Дафілд. Він відкинувся на спинку крісла і розвалився, поклавши ноги на бильце.— Сили не стає.

Страйк змахнув мотлох зі столика, щоб К’яра змогла поставити вино й келихи.

— Я думала, ти збирався жити з Мо Іннесом,— сказала вона, розливаючи вино.

— Так, але не склалося,— відповів Дафілд, розгрібаючи мотлох на столі у пошуках цигарок.— Старий Фреді здав мені цю квартиру на місяць, поки не почнеться «Пайнвуд». Хоче, щоб я тримався подалі від звичних місць.

Його брудні пальці пробіглися по чомусь, схожому на розарій; далі — по численних порожніх пачках з-під цигарок і шматках відірваного від них картону; по трьох запальничках, серед яких була «зіппо» з гравіруванням; по паперу для самокруток і переплутаних дротах, ні до чого не приєднаних; по колоді карт, брудному носовичку, якихось замацаних, пом’ятих папірцях, по журналу, на обкладинці якого красувалося похмуре чорно-біле фото самого Дафілда, по листах, розпечатаних і нерозпечатаних, по жменьці дрібних монет і, нарешті, по єдиній запонці у вигляді срібного пістолета, що лежала у чистій порцеляновій попільничці. Кінець кінцем Дафілд видобув з-під дивана м’яку пачку «житану», підкурив, випустив довгий струмінь диму, а тоді звернувся до К’яри, яка сіла на диван і попивала вино.

— Кі, всі знову кажуть, що ми спимо разом,— сказав він, вказуючи за вікно, де колихалися хижі тіні фотографів.

— А Корморан, на їхню думку, тут нащо? — спитала К’яра, скоса глянувши на Страйка.— Типу груповий секс?

— Як охоронець,— відповів Дафілд, оцінюючи Страйка поглядом зіщулених очей.— Він схожий на боксера. Чи на учасника боїв без правил. Корморане, ти не хочеш нормально випити?

— Ні, дякую,— сказав на це Страйк.

— Ти в зав’язці чи просто на роботі?

— На роботі.

Дафілд, звівши брови, загиготів. Він явно нервувався, кидав на Страйка швидкі погляди, барабанив пальцями по скляній стільниці.

Коли К’яра спитала, чи відвідував він леді Бристоу ще, Дафілд, здавалося, зрадів зміні теми.

— Чорт, ні. Одного разу вистачило. Це був тупо жах. Бідолашна корова. Лежить і конає.

— Але з твого боку було більш ніж люб’язно її відвідати, Еване.

Страйк зрозумів, що К’яра хоче показати Дафілда у найкращому світлі.

— Ти добре знаєш Лулину мати? — спитав він.

— Ні. Я до смерті Лу бачився з нею тільки раз. Вона мене не схвалювала. В родині Лу ніхто мене не схвалював. Не знаю,— він посовався на місці.— Мені просто хотілося поговорити з людиною, якій так само небайдуже, що вона померла.

— Еване! — скрикнула К’яра.— Вибач, але мені теж небайдуже!

— Так, так...

У тій своїй невловно-жіночній, пливкій манері Дафілд скрутився на кріслі майже у позу ембріона і сильно затягнувся цигаркою. На столику за ним стояло, підсвічене конусом світла від лампи, їхнє спільне з Лулою фото, явно зроблене на модному показі. Вони жартома билися на тлі штучних дерев; на ній була довга червона сукня, на ньому — тісний чорний костюм і волохата вовча маска, зсунута на потилицю.

— Цікаво, що сказала б моя мамця, якби і я гавкнувся? Мої батьки здали мене в поліцію,— повідомив Дафілд Страйкові.— Ну, головно татусь, щоб його. Я у них кілька років тому, бачте, телек поцупив. А знаєш що? — він витягнув шию до К’яри.— Я вже п’ять тижнів і два дні як не вмазувався.

— Сонечко, це просто чудово! Фантастика!

— Авжеж,— озвався Дафілд і знову сів рівно.— А ти у мене що — нічого не питатимеш? — звернувся він до Страйка.— Я собі думав, ти розслідуєш убивство Лу?

Цю браваду трохи зіпсувало тремтіння його пальців. Коліна у нього теж почали труситися — точно як у Бристоу.

— Гадаєш, то було вбивство? — спитав Страйк.

— Ні,— Дафілд затягнувся цигаркою.— Так. Можливо. Не знаю. Але вбивство більше схоже на правду, ніж, чорт забирай, суїцид. Бо вона не пішла б, не лишивши мені записки. Я все чекаю, що надійде якийсь лист, і ось тоді повірю. А так — не вірю. Навіть не пам’ятаю, що було на похороні. Я був просто не при собі. Так вмазався, що ледве ноги пересував. Гадаю, якби я міг пригадати похорон, то легше було б змиритися.

Він пхнув цигарку в рот й почав барабанити пальцями по краю скляної стільниці. Потім, явно почуваючись незатишно через Страйкове мовчання, заявив:

— Спитай у мене щось, ну. Хто тебе, власне, найняв?

— Лулин брат Джон.

Дафілд перестав барабанити.

— Отой жадібний манірний лох?

— Жадібний?

— Та він був поведений на тому, як вона тринькає гроші. Ніби воно його, бляха, стосувалося. Багатії завжди мають усіх інших за халявників, не помічав? Уся та суча родина вважала, що я на гроші полюю, і з часом,— він підняв палець до скроні й показав, ніби свердлить,— та думка прижилася, викликала підозри, второпав?

Він схопив зі столу «зіппо» і почав клацати нею, намагаючись запалити. Страйк дивився, як спалахують і гинуть блакитні іскри, а Дафілд говорив:

— Гадаю, він собі думав, що краще б вона знайшла собі багатого бухгалтера типу нього.

— Він юрист.

— Та яка різниця. Яка різниця, коли йдеться про багатіїв, які тримаються за грошики з усієї сили, га? Він одержав клятий трастовий фонд від татка, яке йому в біса діло до того, як сестра витрачає власні гроші?

— А які саме її покупки він не схвалював?

— Коли вона купували мотлох для мене. Вся та клята родина однаковісінька; якщо Лу все тягнула їм, лишала гроші в сім’ї, то це було нормально. Лу знала, що то меркантильні паскуди, але, як я й казав, воно не минулося безслідно. У неї з’явилися підозри.

Він кинув мертву «зіппо» назад на стіл, підтягнув коліна до грудей і глянув на Страйка бентежно-бірюзовими очима.

— Отже, він гадає, що то я зробив? Твій клієнт?

— Ні, не схоже,— відповів Страйк.

— Тоді його дурна макітра передумала, бо я чув, що раніше він ходив і всім патякав, мовляв, то я — аж поки не довели, що то був суїцид. А я маю алібі, залізне алібі, тож пішов він. Пішли. Вони. Всі.

Знервований, роздратований, він схопився на ноги, підлив вина у келих, якого майже не торкався, тоді запалив нову цигарку.

— Що