Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

Тепер я розумію, куди ми прямуємо. Двері, які відчинили, нікуди не ведуть, через них потрапляєш на маленьку платформу, де на висоті дванадцяти метрів над підлогою стояли ми з Яккельсеном.

Не знаю чому, але я впевнена, що з платформи мене скинуть на дно трюму.

Мене саджають. У результаті на тканині утворюється складка. Тому виникає можливість витягнути ліву руку уздовж грудей. У руці в мене викрутка.

Коли мене піднімають з підлоги, я виявляюся притиснутою до чиїхось грудей. Я намагаюся промацати, де закінчуються його ребра, але надто тремчу. До того ж корок досі сидить на викрутці.

Він прихиляє мене до поручнів і стає навколішки переді мною, як мати, яка хоче підняти дитину.

Я впевнена в тому, що помру. Але я відштовхую від себе цю думку. Я не хочу миритися з таким приниженням. Мене ображає те, як чітко вони все розрахували. Як легко вони все це проробили — і ось я борсаюся тут, Смілла, дурноголова гренландка.

Коли він підставляє під мене плече, я перекладаю викрутку в праву руку. Він випростується, я повільно підношу її до рота, стискаю зубами корок і витягаю викрутку. Він перехоплює мене, щоб перекинути через поручні. Пальцями лівої руки я намацую його плече. До горла мені не дістати. Але я відчуваю ключицю і між нею і трапецієподібним м’язом м’яке трикутне заглиблення, де під тонким шаром шкіри і сполучної тканини знаходяться незахищені нерви. Туди я і спрямовую викрутку. Вона проходить крізь матерію. Потім зупиняється, зустрівши несподівано еластичний опір і щільність живих клітин. З’єднавши долоні, я ривком вивільняю тіло, так, що всією своєю вагою впираюсь у викрутку. Вона входить у його тіло аж по рукоятку.

Він не видає ні звуку. Ми завмираємо і секунду похитуємося разом. Я чекаю, що він одпустить мене, я вже готова до удару об ґрати в темній глибині піді мною. І тут він упускає мене на платформу.

Я б’юся головою об поручні. Починається запаморочення, воно посилюється, потім минає. Мішки і ковдри виявилися достатнім захистом, щоб я не втратила свідомості.

Потім мені в живіт гупає пальовий молот. Це він б’є мене ногою.

Спочатку підступає нудота. Але біль весь час повертається, і я не встигаю зітхнути після кожного наступного удару. Мене душать. Я шкодую, що не змогла дістатися до його горла.

Наступне відчуття — це крик. Мені здається, що це він кричить. Мене хапають за плечі, і я думаю, що вичерпала весь запас свого везіння і всі свої ресурси, і хочу тепер померти у спокої.

Але це кричить не він, це електронне завивання, синусоїда генератора. Мене тягнуть нагору по сходах. Кожна сходинка віддається в моєму попереку.

Я відчуваю, як повіяло холодом, і чую звук струменів дощу. Потім зачиняється якийсь люк, і мене відпускають. Поряд зі мною в нападі кашлю захлинається якась тварина.

Я насилу знімаю з голови мішок. Мені доводиться перекочуватися з боку на бік, щоб звільнитися від ковдр.

Я вилізаю назустріч холодній зливі, електронному крику, сліпучому електричному світлу і хрипкому диханню поряд зі мною.

Це не тварина. Це Яккельсен. Мокрий як хлющ і білий як крейда. Ми у приміщенні, яке я не одразу впізнаю. Шалено обертаючись, спринклери ллють на нас зверху потоки води. Димова сигналізація волає монотонно і дратівливо, стаючи то голоснішою, то тихішою.

— Що мені було ще робити? Я запалив сигарету і дихнув на датчик. Тут усе це лайно і спрацювало.

Я намагаюся запитати його про щось, але не можу вимовити ні звуку. Він здогадується, про що.

— Моріс, — каже він. — Йому добряче дісталося. Мене він навіть і не помітив.

Десь над нашими головами чути, як хтось біжить по сходинках. Униз по трапу.

Я не в змозі йти. Яккельсен зводиться на ноги. Він протягнув мене на поверх угору по трапу. Мабуть, ми зараз на півповерсі під носовою палубою. Напруга геть позбавила його сил.

— Я щось не в формі, — каже він.

І, шкутильгаючи, зникає в темряві.

Двері розчиняються навстіж. Входить Сонне. Я не одразу впізнаю його. У руках у нього великий вогнегасник, він у повному пожежному спорядженні з кисневим балоном за плечима. За його спиною стоять Марія і Фернанда.

Поки ми дивимося одне на одного, сирена замовкає, тиск води в пожежній системі поступово падає, і нарешті вона перестає текти. Крізь звуки падаючих зі стін і стелі крапель і дзюрчання струмочків по підлозі в кімнаті стає чутно далекий звук хвиль, що розбиваються об форштевень «Кроноса».

7

Закоханості надають надто великого значення. На 45 відсотків закоханість складається зі страху, що вам відмовлять, на 45 відсотків — з маніакальної надії, що саме цього разу ці побоювання не справдяться, і на жалюгідних 10 відсотків — із слабкого відчуття можливості кохання.

Я більше не закохуюся. Подібно до того, як уникаю захворювання на весняну лихоманку.

Але кожного, звичайно ж, може вразити любов. Останні тижні я щоночі дозволяла собі кілька хвилин думати про нього. Я дозволяю собі всім єством відчути, як сумує тіло, згадати, яким я бачила його ще до того, як узнала. Я бачу його увагу, згадую його заїкання, його обійми, відчуття його могутнього внутрішнього стрижня. Коли ці картини починають аж надто вже світитися смутком, я їх припиняю. В усякому разі, роблю таку спробу.

Це не закоханість. Для закоханої людини я надто ясно все бачу. Закоханість — це свого роду божевілля. Зовсім як ненависть, холодність, злість, сп’яніння, самогубство.

Трапляється — дуже рідко, але трапляється, — що я згадую про всі свої колишні закоханості. Ось, наприклад, зараз.

Навпроти мене, за столом в офіцерській кают-компанії, сидить людина, яку називають Терк. Якби ця зустріч відбулася десять років тому, я, можливо, закохалася б у нього.

Буває, що чарівність людини така велика, що вона долає все показне в нас, властиві нам забобони і внутрішні перепони і доходить аж до печінок. П’ять хвилин тому моє серце потрапило в лещата, і тепер ці лещата стискаються. Одночасно з цим відчуттям починає підніматися температура, яка є реакцією на перенесену напругу, і з’являється головний біль.

Десять років тому такий головний біль привів би до сильного бажання притиснутися губами до його губ і побачити, як він втрачає самовладання.

Тепер я можу спостерігати за тим, що відбувається зі мною, відчуваючи глибоку повагу до цього явища, але чудово розуміючи, що це не що інше, як короткочасна небезпечна