Елла Савицька - Давай залишимось ніким, Елла Савицька

Його слів я вже не чую. Складаю факти, які я раніше не помічала, воєдино і отримую найнеприємнішу картину…

- Стривай, ці твої знімки, підписи в соцмережі, відсилання до Зака. Я щось не зрозумію – ти намагаєшся його переплюнути?

- Ніі. Просто ... це ж круто в останній шкільний рік отримати відразу все?

- Що все?

- Популярність, за яку всі борються, корону, стати одним із найкращих!

Повільно киваю, дивлячись на хлопця, в якого була закохана цілий рік... і якого, як виявилося, зовсім не знала.

Стати одним із найкращих…

Так ось чому ми майже ніколи не були на побаченнях удвох. Йому це просто не треба було. Дівчина йому була потрібна для створення картинки ... Все, на чому він схиблений - це футбол і популярність, а не я. Дівчисько, яка в рота йому заглядала і бачила в ньому ледь не Бога.

– Скажи, чому я? – вистрілюю йому прямо в лоба, бо вже й так усе зрозуміло.

Рой удавано округляє очі.

- В якому сенсі?

- Кажу – чому я?

- Ти мені подобаєшся!

- Неправда.

- Лів, у чому проблема? Я ж сказав, що подобаєшся? Люблю тебе! Хіба я мало зробив для тебе?

Що? Ледве не давлюся повітрям від потрясіння.

– А що ти зробив? – уточнюю, бо раптом було щось грандіозно важливе, а я пропустила.

- Їздив ідіотські фільми дивитися, терпів твої жахи, записав у класну популярну команду…

Так, просто колосальний перелік того, що може зробити закоханий для дівчини.

Складаю руки на грудях і запитливо скидаю брови.

- Яке моє улюблене морозиво?

– Що? - не відразу розуміє Рой.

- Морозиво. Моє улюблене.

Не те щоб його відповідь може якось вплинути на моє рішення, але просто заради інтересу.

На обмірковування у нього йде всього секунда.

- Полуничне.

Все, що потрібно довести…

Все ж таки треба було поговорити раніше.

Качаю збентежено головою. А я собі придумала казку ... Наївно і сліпо дивилася в очі хлопцеві, якому на мене абсолютно начхати. Власне, один-один, бо останнім часом і мені до нього теж байдуже.

— Знаєш, Рою, ще багато часу до зимового балу. Ти встигнеш знайти ту, що доповнить твою ідеальну картинку і зробить цей день для тебе неповторним. Але це буду не я.

Розвертаюсь і прямую до школи.

- Лів? - здивовано долинає в спину, але я все сказала.

Напевно, я мала б відчувати смуток, образу, розчарування… хоч щось, що здатне викликати сльози після розлучення… але нічого.

Порожньо.

Мені навіть анітрохи не шкода, що ми більше не поїдемо на фільми у відкритому кінотеатрі. Серце не щемить, виючи від болю, горло не спирає.

Невже я насправді нічого до нього не відчувала? Я була впевнена, що закохана по вуха. Очей з нього не зводила, готова була на все піти... а що виходить? Що це тільки тому, що я сама себе в цьому переконала?

Або ... замружуюсь, усвідомлюючи справжню причину.

Причину, у якої сіро-зелені очі та золоті куточки від Твікса, що валяються в машині.

Рой був для мене ідеалом, якого я не знала. Я намалювала собі його достоїнства, придумала якими будуть наші стосунки, вкладала в цю мрію власні очікування, а реальність виявилася набагато прозаїчнішою…

А Скайлер ... його не довелося малювати. Він зробив усе сам. Був поруч, коли це було необхідно, підтримував і змушував робити те, що мені подобається. Навчав бути собою. Поруч із ним я не була дурною, я була щасливою, впевненою в собі. Такою, з ким ніколи не була.

Серце тужливо стискається, а на очі навертаються сльози. Замість того, щоб вирушити до класу, несуся до вбиральні. Горло рве ком, а груди спирає…

Включаю кран і швидко вмиваюся холодною водою.

Хочеться повернути час назад на тиждень. Коли я ще нічого не знала. Тоді мені було добре, і він був поряд. Нехай так, як брат, але я могла притискатися до нього, брати за руку, бачити, як він усміхається мені і переносить зустрічі з іншими.

Боже, я брешу сама собі! Не хочу я цього. Хочу більшого. Зажмурююсь, згадуючи наш останній поцілунок, від якого в мене все тіло судомою все ще зводить. Я хочу ще раз такий. Ні, не раз. Багато таких з ним. Щоб поряд був, а не незрозуміло де, як щовечора тепер. Щоб я будь-якої хвилини могла притиснутися до нього і відчути, як він втикається підборіддям мені в маківку, як він часто робив, коли я ховалася на його плечі під час перегляду фільму.

Пальці міцно стискають раковину. Біліють, хрустять…

І кричати хочеться так сильно, що легені горять.

Страшно. Дико страшно від того, що буде, якщо я ризикну. Як потім у вічі батькам дивитися? А інші? Ніхто ж не зрозуміє.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно