Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

2000

Джокер

Відділення інфаркту міокарда та відновлювального лікування Інституту кардіології ім. академіка М. Д. Стражеска, Київ, 14 січня 2000 року

Невагомі сніжинки, що повільно кружляли за вікном, вже встигли утворити на металевому козирку чималеньку пухнасту подушку. Минулого разу Андрій Федорович лежав у цій самій палаті влітку. Тоді було не просто тепло – а навіть спекотно, отож, незважаючи на ризик напустити всередину кусючих комарів, він полюбляв відкрити вікно й накришити на металевий піддашок трохи хлібу. А опісля спостерігати, як злітаються звідусіль і розсаджуються на гілках довколишніх кущів різноманітні пташки, як вони попервах недовірливо придивляються до частування, після чого то одна, то інша сміливиця пурхає на піддашок, майже на льоту підхоплює намічений шматочок і вмить уносить його подалі звідси.

Поступово день за днем пташки сміливішали, доки нарешті не звикли прилітати заздалегідь і чекати, доки розпахнеться вікно, а на піддашку з’явиться частування. При цьому вони дзвінко цвірінькали, в очікуванні трапези обмінюючись між собою своїми пташиними новинами. А він насолоджувався їхнім веселим гомоном.

– Гатю, а як би нам вікно відкрити, га?..

– Не можна, Андрійчику. Надворі холодно та ще й сніжить. До того ж я з позавчора ще пам’ятаю, що вікно примерзло до віконниці. Сама я не відкрию, сил бракує. Ти навіть присісти на ліжку самостійно не можеш. А санітарок просити нема сенсу: не відкриватимуть вони вікно, щоб не вихолоджувати приміщення.

– Але ж десь там пташки голодні. Зараз же зима, їм особливо важко, бо ондо скільки снігу понаметало!..

– Я пам’ятаю, які «концерти» вони тобі влітку тут влаштовували.

– Отож-бо! А якби я зараз їм насіння насипав, то позліталися б горобці й, можливо, снігурі. А якби ще трошки сальца – не обійшлося б і без синичок.

– Ох, Андрійчику, не брала я ні насіння, ані сала тим паче. Не можна тобі зараз сала їсти.

– То я ж не собі, я ж синичкам…

– А як я синичкам принесу, раптом і ти захочеш?! Ні-ні, краще не треба. Та й вікно не відкривається. А якби й відкрилося, то насипане на піддашок частування швиденько снігом замете. Отож краще зачекаємо до завтра, доки погода налагодиться. На завтра синоптики обіцяли ясну погоду й легке потеплішання.

Андрій Федорович мало не бемкнув, що до завтра може й не дожити, але все ж таки стримався. Розцінивши його мовчання по-своєму, Агата Самсонівна повернулася до своєї розповіді. А розповідала вона про те, що їхнього синочка, як молодого українського письменника-фантаста (та ще й до того ж програміста-обчислювача за шкільною освітою), буквально днями запрошували на «Новий канал» в ранкову новинну телепрограму, щоб він розповів про так звану «проблему 2000 року»[89], через яку напередодні Нового Року стояло багато галасу. На жаль, Андрій Федорович перебував зараз не в тому стані, щоб виповзти в хол і самостійно подивитися телепередачу за участю Спартака. Отож дружина описувала все побачене, як могла. Хоча зробити це їй було ой як нелегко: всієї цієї «зарозумілої» техніки вона відверто побоювалася – а тут треба було переказати, про що говорили одразу двоє телеведучих і їхній синочок!..

– І все ж таки це не головне, – мовила вона нарешті. – А головним я вважаю те, до чого красивою українською мовою розмовляв наш Спарик протягом двадцяти хвилин. Ба навіть більше: розмова проходила в швидкому темпі, ведучих було двоє, Спартак між ними, й жінка до нього звертається українською, а чоловік – російською. То наш синочок кожному відповідав його ж мовою: їй – українською, йому – російською! І все це перехресно, в швидкому темпі, без жодного збою чи помилки! До того ж то був не змонтований запис, а прямий ефір наживо, уяви тільки!..

– І жодного разу не збився?!

– Отож-бо, що жодного! Мені навіть здавалося іноді, що ведучі навмисно прискорили темп бесіди й переривали одне одного, щоб тільки наш хлопчик десь та й схибив. Але не на того напали…

– Може, й навмисно, – кивнув Андрій Федорович.

– Чоловік, якого запросили в студію після нашого Спарика, так і сказав: мовляв, вибачайте, я не можу так розмовляти, як мій попередник, я краще російською. І перейшов на російську. Отже, далеко не всі можуть так, як наш любий синочок! Ти уявляєш, Андрійчику?..

Трохи помовчали, після чого Андрій Федорович мовив тихо:

– От що я скажу тобі, Гатю: виявляється, справжнього мужика ми з тобою виростили! От тільки як це сталося?.. Ніяк не второпаю… Він же завжди таким незграбним був, вайлуватим. Ходить перевальцем. Ручки-ніжки коротенькі, зате голова величезна – аж шістдесят четвертого розміру. Весь час над книжками просиджує, все прочитане запам’ятовує – як тільки у нього макітра не лусне?! Спортом для нього зайнятися – це найгірше… Подивишся на нього – одне слово, лантух, соломою набитий! Але всередині та-а-акий твердий стрижень – куди тобі!.. Я от в Інституті надтвердих матеріалів працював, та й то не знаю, з яким матеріалом його порівняти: з кременем?.. з карбідом вольфраму?.. чи з ельбором?.. Не знаю.

– Ти б з алмазом його порівняв, синочок все ж таки у нас один-єдиний, – тихесенько підказала Агата Самсонівна.

– Е-е-е, ні! – заперечно мотнув головою чоловік. – Якщо з алмазом, то він, по-перше, загордитися може. А по-друге, до алмаза він таки не дотягнув.

– Чому це раптом?!

– Бо дурний. Мав би розум – поступав би в інститут свій на програмування та й жив би зараз, горя не знаючи. От тобі, наприклад, що брат з Ізраїлю написав? Що його молодша дочка Евеліна там програмісткою працює й заробляє зовсім непогано. І там, на своїй новій роботі, швиденько собі чоловіка нового знайшла. І вже вони до весілля готуються. То хіба ж наш Спарик, якби тільки тямущу голову на плечах мав, не переплюнув би твою племінницю?! Та залюбки…

– Звісно, переплюнув би, – сумно зітхнула Агата Самсонівна. – А головне, у нього б тоді точно налагодилось особисте життя. Я ж йому скільки казала: «Спарику, синочку, та забудь ти нарешті оту твою Евку-скелелазку! Не годиться чоловікові все життя за однією-єдиною жінкою побиватися. Ну, померла вона – то що тепер вдієш?! Не склалося з цією – іншу пошукай». А йому хоч би що! Не слухається, хоч лусни…

– Отож я й кажу, що на алмаз він ще не заробив, – підхопив Андрій Федорович. – Алмаз-бо в усьому ідеальний, а наш Спарик то на металурга вчитися пішов, то в паяльники перекваліфікувався, то в журналісти подався, то в письменники… А тепер от навіть прес-секретарем міністра став! То