Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

А як захворіє, то це ж хоч стій, хоч падай! От пригадую, коли Спарик малим був – усе мріяв собі цуцика завести, за прикладом твого брата Льоні. І що ж із того вийшло?! Щойно сусідка наша Клара Мусіївна від нас з’їхала – таки завів… Як раптом виявилося, що у нашого хлопчика алергія на шерсть тварин! Оце тобі й цуцики, і котики заразом… А як на мітингу шахтарському він каменюкою по голові дістав, то одразу ж ангела побачив… Тьху ти, дурість яка! У мене самого клінічна смерть була, я прекрасно знаю: ТАМ НЕМА НІЧОГО! Анічогісінько нема – навіть отієї чорної порожнечі… Тебе нібито вимкнули, потім увімкнули знов – і все на тому. А йому, бачте, ангели ввижаються, та ще й червоні!..

– Зате роман який написав, – вступилася за сина мати. – А які люди той роман читали, ти хоч розумієш?! Головний архітектор всього Бабиного Яру Ігнащенко… А він, між іншим, Шевченківський лауреат, його роботи по всьому світу розкидані – то від написаного нашим синочком просто в захваті!.. А той чоловік з комітету, який нашого Спарика на його нинішню міністерську посаду порекомендував?.. А художники всякі, артисти, кіношники?.. Та вся Спілка письменників, зрештою!.. А тепер йому ж і статуетку «Золотого Бабая» вручили, і книжечка нова невдовзі має вийти.

– Ну так, все так. І статуетка ця дуже солідна, і те, що її на спеціальній церемонії всередині Золотих Воріт вручали – о-о-о!.. А роман цей «Апокаліпсис по-київськи» – ой, до чого ж потужна річ!.. Це свята правда.

– Причому без жодної підтримки він роман цей написав. Сам про все це довідався, сам людей розпитував. Все сам та й сам!.. Отакий наш синочок.

– А ще мене дивує, як він не боїться таке писати, казати і робити?! Я от скільки років прожив, а й досі чекістів боюся, що вони усіх нас колись-то розстріляють. А Спарик наш не боїться анітрохи, от чого я не розумію!.. Тому й кажу, що стрижень внутрішній у хлопця – ого-го, просто так не зламаєш!.. Справжній мужик виріс. Хоча й не без дурнуватих недоліків…

– А у кого їх нема, недоліків усяких?! От взяти хоч би тебе самого…

– Та я що!.. – Андрій Федорович лише рукою махнув. – Якби хтось мене переконав, щоб я таки здобув вищу освіту!.. Можливо, не тільки моє, а й наше сімейне життя по-іншому склалося. А так в лаборантах і в лаборантах до самої пенсії дотягнув.

– Ой-йо-йой! Можна подумати, я тебе не переконувала, – підібгала губи Агата Самсонівна.

– Так мене ж і майор Осьмінін скільки напучував, коли я в армії служив! Так і казав прямо: «Ти, Андрію, всього лише хитрий сержант-хохол, а тобі вчитися треба, щоб ти офіцером був, а не авіатехніком. Як захочеш – дамо тобі рекомендацію в КВІРТУ, і станеш людиною». Але я, дурень такий, до вмовлянь товариша майора так і не дослухався… А тепер про що вже говорити?! Недоуком жив, недоуком і помру.

– Та облиш ти, Андрійчику! – якомога лагідніше посміхнулася дружина. – Куди тобі помирати?! Ти ще поживеш, я знаю. Ось підлікуєшся зараз, заберемо тебе додому. Сьогодні п’ятниця, Спарик знов до півночі в Мінвуглепромі стирчатиме, але завтра під вечір він обіцяв на «Новий канал» заїхати, а там для нього відеокасету з його ефіром пообіцяли записати. Отож увімкнемо вдома відеомагнітофон і будемо дивитися, як нашого синочка по телевізору показують! Все так і станеться, я знаю. Коли у тебе в дев’яносто другому році інфаркт стався, тобі лікарі скільки життя відпускали, га?! Півроку, не більше. А ти натомість сім років прожив!

– Твоїми зусиллями, Гатю, лише твоїми зусиллями.

Вони обійнялися, ніжно поцілувалися й мовчки завмерли: чоловік – на лікарняному ліжку, дружина – біля його узголів’я на пофарбованому білим стільці. Звісно, обидва знали, що десять днів тому Андрій Федорович пережив клінічну смерть, що його серце, роздуте трьома аневризмами, б’ється вже ледь-ледь… Тим не менш, зараз вони обоє примусили себе повірити, що все і справді буде добре…

Кафе «Хоривець», ріг вулиць Хорива і Межигірської, Київ, 17 червня 2000 року

Зустрічі колишніх шкільних однокласників та інститутських одногрупників зазвичай відбуваються в березні або ж у квітні. Перед тим, в лютому ще надто холодно, а після того – у травні вже починаються дачі й городи, потім літній «червоний» сезон відпусток. А далі осінь – тоді вже своїх дітей та онуків треба на навчання відправляти – куди там зі своїми колишніми товаришами зустрічатися!..

Тим не менш, коли на початку квітня у квартирі Сукноваленків задзвонив телефон і господарка почула в навушнику слухавки життєствердне:

– Нонко, здорова була! – вона не зорієнтувалася абсолютно й відповіла дуже стримано:

– Між іншим, ніяка я вам не «Нонка», а Нонна Аркадіївна.

– Та що ти кажеш?! – здивувалися в слухавці. – В такому разі, шановна Нонно Аркадіївно, вас насмілюються турбувати з прес-служби об’єднаного Міністерства палива та енергетики України.

– А-а-а… з якого приводу?

– З того приводу, що цьогоріч виповнюється два десятки років, як ви, багатолітня незмінна староста десятого-ве класу Нонна Дудченко, закінчили київську середню школу номер сімнадцять, та ще й із золотою медаллю.

– Хто це говорить?!

– Ваш колишній однокласник Сивак Спартак Андрійович.

– О-о-ой, Спа-а-ари-ку-у-у!.. – вона вмить розпливлася в мимовільній посмішці й привалилася до стінки.

– І судячи з того, що ти, Нонко, мене не впізнала – бути мені багатим!..

– Та як же тебе упізнати?! Та ще й із міністерства твого… як там воно?!

– Мінпаливенерго, якщо коротко.

– Ну так, авжеж. А що ти там робиш?

– Головним спеціалістом прес-служби працюю.

– Та ти що?!

– Те, що чуєш. Втім, у Мінвуглепромі я загалом був замначальника управління, але відколи його об’єднали з Міненерго, то всіх нас понизили на один щабель. До Кабміну я переходити не захотів…

– До Кабмі-і-іну-у-у?! Тебе що… в уряд запрошували?!

– Та ні, простим клерком. Теж головспецом, тільки вже в тамтешньому апараті. Але там я б відірвався від преси. А я не хочу…

– Послухай, Спарику, – перервала його Нонка, – але ж про тебе казали, ніби ти цигарками на базарі торгуєш… Як же так?!

– Цигарками торгую?! Ха-а-а-ха-а-а-ха-а-а!..

Пару хвилин він сміявся, потім пояснив, що цигарками на базарі він ніколи не торгував – просто в останній рік існування лабораторії № 32 ІЕЗ ім. Патона і протягом перших двох місяців після її ліквідації купував блоками цигарки на оптовій фірмі, розташованій поблизу Республіканського стадіону (а отже, й біля його інституту), та розвозив їх