Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

– Ну гаразд, гаразд! Тоді моя особиста географія виглядає наступним чином: Рівне – Сарни – Миколаїв. Мабуть, усе. Якщо не зважати на короткі одно- чи дводенні поїздки.

– А як ви пов’язані з Миколаєвом?

– Там я працював в Обласному краєзнавчому музеї, до Дніпропетровська ж перебрався менше року тому. Можна сказати – зовсім нещодавно. Отож якщо ми колись і стикалися, то тільки в Рівному, в Сарнах або ж у «місті корабелів», як його усі називають.

Борислав лише потилицю почухав. Ще б пак: чим далі вони намагаються розібратися в ситуації, тим більше заплутуються. Оскільки…

– Одне лише зрозуміло – що… нічого, власне, незрозуміло, – зітхнув він. – Сам я з Карнаухівки, можна вважати – з Дніпродзержинська. Звідти дістатися сюди, до Дніпропетровська, дуже навіть просто. До речі, мій дідусь мав тут знайомого. Ми з татом до того знайомого приїжджали навіть у гості колись, щоб про дідові останні роки життя і смерть розказати… І щось із цим знайомим не те виявилося: бо, судячи за розповідями дідуся Никифора, цей знайомий мав бути нібито або вченим, або ж інженером, бо нібито десь на «Південмаші» працював. Тоді як насправді він виявився вантажником, який працював в одному з гастрономів, що в центрі міста.

– Справді, дивно, – кивнув Вілен, – хоча… відверто кажучи, не так вже й неможливо. Але що ж виходить?! Отже, далі Дніпропетровська ви не вибиралися, я вірно зрозумів?

– Лише одного разу, ще в школі.

– І куди ж?..

– До Запоріжжя. Було діло, я написав реферат про прикордонника Карацупу. Простий шкільний реферат. А він сам родом із тих країв… Ну, отож хоч я й мав за реферат той купу неприємностей…

– Неприємності? За простий шкільний реферат?!

– Це окрема історія, – посміхнувся Борислав. – Я про інше хотів сказати: хоча мою шкільну роботу і сприйняли неоднозначно – тим не менш, до складу групи школярів включили, коли у Запоріжжі зорганізували зустріч з культовим радянським героєм. Щоправда, на той момент Карацупа давно жив у Москві, але заради дітей прилітав на батьківщину. Зрозуміло, що прожили ми в Запоріжжі близько тижня – бо ще й місто потім оглядали…

– Але ж я не бував у Запоріжжі! – знизав плечима Вілен. – Отож і виходить, що по життю ми ніде не перетиналися й перетнутися не могли. Тим не менш вашу люльку я точно пам’ятаю. І навіть знаю звідкись, що одного разу її викурив полковник Петро Федорович Болбочан. Стовідсотково! Я її навіть в руках тримав. Тільки от де й коли?..

Він знов узяв з рук відвідувача явно старовинну люльку, повертів її на всі боки, наблизив до очей, уважно придивився до плавних ліній візерунків деревини, до блиску відполірованої незліченними дотиками людських рук колишнього її господаря – рідного діда відвідувача, простодушного чоловіка Борислава Борисовича Артеменка, жителя Карнаухівки, що на Дніпропетровщині. Успадкувавши від померлого діда люльку разом з дуже дивною супровідною легендою, він ніяк не міг заспокоїтися і все намагався з’ясувати, чим уславився полковник Болбочан, яке місце він посідав в армії УНР і, загалом, за що саме та армія боролася.

Отож, щоб отримати відповіді на свої запитання, Борислав і вибрався зі своєї Карнаухівки, приїхав у Дніпропетровський історичний музей… І тут зіткнувся з новою загадкою. Бо ні він сам, ані співробітник музею, відповідальний за залу «Громадянська війна (1917–1920)» Вілен Миронович Нагнибіда, не могли пригадати, звідки знають одне одного і за яких обставин та коли вони познайомилися?..

Звісно, якби Вілька розповів Бориславові про «Кобзар» отамана Лиха, прострілений чекістською кулею – обидва, можливо, і зрозуміли б нарешті, що перетиналися вони в Києві в 1990 році під час Революції на граніті, яку злоязикі недоброзичливці презирливо обзивали «Київським студентським пшиком». От тільки з якого це дива Вілька мав розповідати трохи сором’язливому відвідувачеві про ту раритетну книжечку, яка тепер зберігалася у нього вдома?! Таким чином, загадку власного знайомства (що явно мало місце колись раніше) у той день вони так і не розв’язали…

Будинок по вул. Жовтнева, № 26, Суми, листопад 1999 року

– Валько… Та ти не просто Валько, а чортів хвалько! А тому знаєш що… Йшов би ти звідси, залишив би нас у спокої, га?!

– Зоряно, він усе ж таки мій син!

– І що з того, що ти наштопав мені сина?! На це великого розуму не треба. На таке навіть останній дебіл здатен.

– Ти ще скажи, що я дебіл!..

– І скажу, а як ти собі думаєш?! – розсміялася вона й, не відчиняючи дверей, мовила: – Валько, ти дебіл. Повний дебіл, тільки і здатний на те, щоб дітей штопати. А більше ні на що дільне не спроможний.

– Зоряно-о-о!..

– Я все одно не відчиню. Тупай звідси… тупака тупорилого кавалок!..

– Зоря-а-ано-о-о, це мій син!

– Фізично – так. Але окрім як наштопати мені сина, ти більш ні на що не годишся. Тому не гай ні мій час, ані свій: все одно не відкрию!..

– А що ж тобі ще від мене потрібно?!

– Сам знаєш.

– Гроші?! Саме так, напевно, гроші.

– Вони потрібні для виховання твого ж сина. А ти, Валентине світ Корнелійовичу, за душою не маєш навіть ламаного шеляга!..

– Зате він має! Бахур твій.

– Так, він має. Тому сина, якого ти мені наштопав, роститиме саме він, а не ти. Подякуй хоча б за те, що малому твоє прізвище погане лишають – «Щепанок». Принаймні поки що… Бо якщо ти не вгамуєшся – носитиме твій син прізвище або вітчима, або ж моє дівоче!.. Втім, ще побачимо…

Помовчали. Першим не втерпів Валентин, просичавши крізь зуби:

– Зоряно, ну ти ж і стервоза!..

– «Ти самиця, Варваро. Ти вовчиця», – передражнила вона його цитатою Васісуалія Лоханкіна з «Золотого теляти».

– Колись давно ти мені геть інші слова казала, хоча і в цій самій квартирі, – проскреготав ображений у найкращих почуттях Валентин. – Пам’ятаєш нашу шлюбну ніч, Зоряночко? Пам’ятаєш?..

– Не треба цих спогадів, Валю. Ти мене на ці дешеві спогади не прошибеш, тільки собі ж душу краятимеш.

– Он як ти заговорила…

– А що ж ти хотів?! Тоді час був інший, були надії. Та й я також була наївною дурепкою, не те що зараз… Але минулого не повернути. Минуле пішло на порох. І ти йди звідси геть.

– Зоряно! Це мій син, я хочу його бачити!..

– Йди звідси, по-доброму тобі раджу, – мовила вона востаннє. Потім з-за дверей долинули звуки кроків, що віддалялися. Тоді Валентин зрозумів остаточно: все і справді скінчилося, сподіватися більше нема на що.