Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

завданням… Знаєш, що тоді стається з митцем?!

– То що ж?..

Переляку Спартак не відчував – тільки певну напругу, від якої прозоро-золотаве повітря заяскравіло міріадами крихітних блискавок.

– Побачиш, – в голосі Багряного Янгола з’явилася втома: – Тільки не надумай тікати. У тебе під носом зараз зріє наочний приклад того, що стається з митцем, який тікає від своєї долі.

– Що за приклад?!

– Кажуть же тобі: побачиш… Втім, навіть після епічного провалу всім дається другий шанс. Дадуть шанс виправитися й тобі. Тільки дивись, не схиб і цього разу! Бо то вже занадто.

– Але якщо мій детектив про загиблого журналіста настільки важливий… Я на все плюну й таки напишу його! І хай це не фантастика…

– Кажуть же одному упертюху: все – ТИ ЗАПІЗНИВСЯ! Тепер роби що хочеш, все одно не встигнеш. А втім… Щоб заробити на життя, тобі дана прекрасна посада. Москва для тебе закрита – спробуй пробитися в Києві.

– Ага, легко сказати!.. Мене ж миттєво в боягузи запишуть.

– У тебе вже є досвід, тому проривайся!

Після цих слів Багряного Янгола брошурка «Апокаліпсис по-київськи» на його долоні спалахнула дивним, небаченим ніколи ЧОРНИМ полум’ям і розсипалася золотою курявою. Довколишній золотавий світ здригнувся…

* * *

…і Спартак розплющив налиті свинцем повіки.

– О-о-ой, синочку! Нарешті…

Біля узголів’я його ліжка на білому стільці сиділа заплакана мама Гатя, за її спиною стояв чоловік, обличчя якого здавалося прес-секретареві віддалено знайомим. Він озирнувся довкола, принюхався і спитав:

– Я в лікарні чи де?..

– Так, це Жовтнева лікарня. Тебе доправили сюди зі струсом мозку.

– Я був непритомним?

– Так.

– Скільки часу?

– Чотири години, Спарику. Цілих чотири години.

– Ще б пак! Потрапив ти під гарячу руку нашим шахтарям, – зітхнув чоловік. – Але шоломом по асфальту стукати – це одне, а от вже каміння в людей жбурляти – то зовсім інше. Не чекав я такого від них.

– Я теж не чекав, – погодився Спартак, обережно тягнучи обидві руки до голови, всередині якої немовби дзвонили срібні молоточки. Він встиг торкнутися бинтів, перш ніж мама скрикнула:

– Не чіпай голову! Лікар не велів…

– Так, струс мозку – погана штука. По собі знаю. Особливо якщо тобі в довбешку каміння прилітає. Якби та бабця тебе своїм ціпком шарахнула – і то було б легше.

– Яка ще бабця… – самі по собі промимрили губи Спартака. Водночас в його забитій голові виникло саме собою одне слово… навіть абревіатура:

СБУ

«При чім тут Служба безпеки України?!» – роздратовано подумав він. А вголос тихо спитав чоловіка, який стояв за спиною мами Гаті:

– Перепрошую… а звідки я вас знаю?

– Я вас, Спартаку Андрійовичу, витягнув з натовпу після того камінчика, що прилетів вам у скроню. А ще раніше… От буквально сьогодні вночі я у вас кип’яточку просив. Пригадуєте?

– То це були ви! – прес-секретар щасливо посміхнувся і прохрипів:

У бегемота нету талии,

Он не умеет танцевать.

А мы ему по морде чайником!

И научим танцевать…

– Не зрозумів, це ви до чого?..

– Та так, дурниці… Не звертайте уваги. Ви згадали про окроп, про чайник, що кипів у нас, – отож і спало на думку. Ну, а пісенька називається «Детская плясовая», виконує її група «Президент и амазонка».

– Спарику, ти б краще помовчав, – тихо попрохала мама Гатя. Тоді він трохи перевів дихання та спитав:

– Ну гаразд, давайте облишимо сучасну естраду і всі чайники у спокої. Наскільки можна зрозуміти, ви маєте певну справу до мене, поговорити про яку вічно бракувало часу? Адже коли ви прохали поділитися окропом…

– Так, маю, – кивнув незнайомець і відрекомендувався: – Цитайшвілі Арчіл Зурабович, власник малого підприємства «Сакартвело».

– А при чім ви тоді до шахтарського страйку?..

– Річ у тім, що я – колишній гірник з холдингу «Луганськвугілля». Шукаю допомоги, й мені порадили звернутися саме до вас.

– До мене?! Цікаво, хто саме порадив…

– Та наші ж шахтарі-краснодонці. Ті самі пікетувальники. Бо, живучи в коридорах міністерства, вони мали можливість спостерігати за всім, що там відбувалося. За всіма чиновниками. Отож про вас, Спартаку Андрійовичу, склалася думка: цей молодий чоловік – він не зарозумілий жлоб, з ним можна побазарити по душах за життя…

– Якщо навіть про мене склалася добра думка, це не завадило засвітити мені чимсь важкеньким у скроню.

Цитайшвілі лише руками розвів, не сказавши ані слова.

– До того ж, як і вся преса, я можу небагато… Якщо чесно, то наша прес-служба існує лише тому, що так заведено в цивілізованих країнах. Україна зараз намагається стати такою ж цивілізованою, отож і наслідує приклад країн Заходу. Але якщо по суті, то Мінвуглепром без прес-служби проживе.

– Спарику, ти ж із стількома журналістами контактуєш, тому не кажи дурниць, – знов втрутилася в їхню бесіду мама Гатя. – Я з цим чоловіком говорила. Спарику, йому треба допомогти, конче треба! Розумієш?..

– Мамо, скільки тебе просити?! Не пхай носа в мою роботу.

– Але ж Спарику, ти ж можеш звернутися в «Рупор Донбасу»! Там же головним редактором працює Реваз Нугзарович, ти нас сам знайомив…

– Ага, так-так! – кивнув бізнесмен. – Порекомендуйте, щоб мою справу розглянув сам Берідзе, вам він не відмовить… А матеріал вийде сенсаційний, це я вам гарантую.

– Ну гаразд, я подумаю. А зараз дайте мені відпочити. Все ж таки струс мозку – це таки напружує… Дуже напружує.

І Спартак втомлено заплющив очі.

– А якщо не в «Рупор Донбасу», то звернися, наприклад, до якогось політика. До Левка Лук’яненка, наприклад…

– Ма-ам-мо-о-о!.. – простогнав Спартак.

– Ні, ну а чого такого?! – здивувалася мама Гатя. – Ти ж знаєш самого Левка Лук’яненка, я ж пам’ятаю, як ти у нього інтерв’ю брав…

– Якщо я колись у когось інтерв’ю брав, то це не означає, що я можу до нього звертатися з будь-якого приводу.

– Але ж у Лук’яненка ціла партія!..

– В «Рупор Донбасу» до Берідзе краще, – зітхнув Спартак. – А зараз дайте мені спокій, бо голова мало не лусне.

– Струс мозку, я розумію, – скрушно зітхнув Цитайшвілі.

Зала «Громадянська війна (1917–1920)», Дніпропетровський історичний музей ім. Д. І. Яворницького, Дніпропетровськ, травень 1999 року

– Перепрошую, а чи могли ми бачитися раніше?

Вілен уважно оглянув відвідувача, перш ніж відповісти:

– Хіба що в Миколаєві.

– А чому саме там?

– Якщо ні – тоді в Рівному.

– А до чого тут Рівне, перепрошую?..

– Бо в Рівному я народився, зростав і школу закінчував. У Сарнах навчався в педагогічному технікумі, який тепер перетворився на педколедж. Втім, як і всюди…

– От бачите, тепер уже і про Сарни згадали!

– То це ж райцентр Рівненської області…