Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

Це ж прес-секретар, він до холдингу нашого, до будь-якої шахти не має відношення…

А далі Спартак знепритомнів остаточно.

* * *

Тут, у його непритомності все чомусь було живим і золотим водночас. Навіть саме повітря, яким він дихав… при цьому і висячи просто посеред прозоро-золотавої порожнечі!..

– ТИ ЗАПІЗНИВСЯ.

Озирнувшись на звук громоподібного голосу, Спартак побачив там лише якусь гігантську червону масу, бесформенну й неосяжну. Не розуміючи, з ким (або з чим) має справу, він спитав коротко:

– Хто ти?

– А ти мене не пам’ятаєш?.. – тепер голос звучав іронічно.

– Не пам’ятаю.

– І навіть не здогадуєшся?

– Ні.

– А на це що скажеш?..

Червона маса, бесформенна й неосяжна, відсунулась подалі. З такої відстані вона вже скидалася на гігантську фігуру з величезними багряними крильми за спиною, що переливалися усіма «палкими» кольорами – від жовтогарячого до вишневого.

– А те скажу… скажу… В ім’я Господа нашого Ісуса Христа, покажи свої ноги та своє тім’ячко!

– Що-що?! Ого-го!.. Не очікував від тебе чогось подібного.

– А я наполягаю: покажи ноги й тім’я, в ім’я Господа Ісуса!

– Хто тебе навчив цього?

– Мій друг протодиякон Агапіт.

– Ну що ж, відмовити в подібному проханні неможливо…

Багряна істота підтягнула трохи вгору поділ свого багряного балахону, продемонструвавши стопи ніг в сандаліях, потім покірно схилила голову і скуйовдила рукою волосся на маківці.

– Ну то що, нема у мене ні чортячих ратиць, ані рогів, так?..

– Так, нема.

– До речі, хвоста нема також. Хочеш глянути?

– Гаразд, не треба… Отже, судячи за крильми, ти таки янгол?

– Так, я посланець Божий. І мені доручено передати наступне: ТИ ЗАПІЗНИВСЯ! Повторюю це ще раз, готовий повторити знов і знов.

– Але якщо я… якщо мені…

Спартак напружив пам’ять і завершив:

– Якщо мені у скроню прилетіло щось і я знепритомнів, а тепер ширяю перед тобою в цій золотавій порожнечі – то я… таки перейшов у позасвіти. Хіба ж це не так?..

– Все так.

– Але тоді я маю піднести Всевишньому плоди своєї земної діяльності. Нехай Він оцінить…

Спартак витягнув перед собою праву руку долонею догори. На долоні просто із золотавої порожнечі миттєво виникла невеличка самвидавівська брошурка містичного роману «Апокаліпсис по-київськи», тоді мовив:

– Ось що я зробив, перебуваючи там. Нехай Всевишній побачить це й розсудить, достойно чи недостойно я провів відпущені мені роки? Це ж не рукопис, похований в шухляді. Це справжня книжечка, яка пішла гуляти серед людей… Навіть у невеликій кількості – але ж я спромігся донести це до людей! Я присягнувся зробити це, розсіявши в Бабиному Яру останню пригорщу попелу від чернеток свого рукопису – і виконав свою присягу!..

– Послухай-но, дорогенький, давай не будемо гратися у Вищий Суд, га?..

– Отже, зробленого недостатньо?!

– Почнемо з того, що я не Всемогутній, а лише Багряний Янгол. Всемогутній – Він о-о-он там перебуває!..

Золотавий простір на мить розколовся, і в тріщині проступили обриси ста двадцяти п’яти діамантових східців, що вели до величного трону на верхівці гігантської піраміди. А вже на тому троні!..

Але тут края золотої тріщини зімкнулися знов, поховавши видіння.

– Ага-а-а!.. То це ще не Суд – я вірно зрозумів?

– Вірно. Це не Суд, я не Бог і не Суддя. Я всього лише Божий посланець – Багряний Янгол, один із сонма ангелів.

– Якщо так, то я чув про тебе від Фріпульї. Це художник такий, він все ходить Хрещатиком, ходить і проголошує…

– Я знаю Фріпулью. Знаю також, що написаний ним портрет твого старшого товариша Ігнащенка висить у творчій майстерні останнього. Все це мені відомо – але ж йдеться не про те: ТИ ЗАПІЗНИВСЯ…

– Із цим романом?! З «Апокаліпсисом по-київськи»?..

– Ні-ні, тут ти, навпаки, випередив інших, як випереджав завжди. Ти запізнився з наступним завданням… Скажи, що ти мав зробити далі?..

– Далі?.. За внутрішнім відчуттям?

– Так, ти завжди відчуваєш, що у тебе попереду. Отже?..

Спартак знов напружився, раптом посміхнувся й мовив:

– Ти знаєш, Янголе… Хтозна чому, але останнім часом мені дуже закортіло написати такий собі політичний детектив.

– Політичний детектив?! Цікаво, цікаво…

– Саме так! Хоч як для письменника-фантаста, це таки дуже дивне бажання. Ну от, уяви, що нібито жив такий собі український журналіст. Відомий політичний оглядач. Він нібито вирішив попрацювати на наступних парламентських виборах на якусь там партію…

– На яку саме?

– Це не надто важливо. Треба придумати. Ну от, коротше кажучи, цього політичного оглядача вбивають. А його менш досвідчений товариш-журналіст починає своє власне розслідування… А тим часом, через звістку про смерть першого журналіста повстає вся Україна!..

– Годі, сказаного вже достатньо.

– Достатньо для чого?

– Це вже тебе не обходить! Ти запізнився з цією новою роботою.

– Отже, це і справді моє нове завдання?! Це не просто моя примха, а саме нова робота, доручена мені?..

– Так. А тепер скажи, що завадило тобі реалізувати новий задум?

– То я все ж таки запізнився…

– Запізнився, так. І це погано. Але я спитав про інше: скажи, що саме тобі завадило взятися за новий роман?..

– Мене запросили на посаду прес-секретаря Мінвуглепрому. Там я працюю зранку до ночі, з понеділка по суботу.

– Ти працював навіть ПО СУБОТАХ!.. – Багряний Янгол аж скривився. – Отже, брак часу… Але це не те. Які справжні причини?

– У мене не фантастика виходила, а політичний детектив. А я хочу фантастику писати.

– Хіба це тобі серйозно заважало?

– Можеш не вірити, але таки заважало. І щоб було легше, я придумав навіть, що загиблий журналіст буде в чомусь схожим на Гонгадзе. Це мій добрий знайомий, він навчав мене працювати в журналістиці після того, як ми познайомилися в Центрвиборчкомі.

– Отже, тебе жанр не влаштовував… Це все?

– Ні. Остання причина: нас із Кузьмою Олежченком виперли з «МосЕкспо». При цьому ні я, ані він не розуміємо, чому після двох успішних книжок видавництво категорично відмовилося від третьої?! На цьому ґрунті ми навіть посварилися з Кузею – бо він чомусь обвинувачує в провалі мене. Каже, нібито має якусь інсайдерську інформацію з «МосЕкспо».

– Отже, такою є остання причина?..

– Так, я хотів би й надалі видаватися в Москві! І Кузя хотів би.

– А чому не в Києві?..

– Бо українські видавці кажуть: «Ідіть зі своїми рукописами в Росію, бо ми видаємо або “шістдесятників”, або довідкову літературу й підручники. А ви молоді й сучасні, до вас черга ще не дійшла». І от нас викинули з «МосЕкспо»… Звісно ж, через це я впав у депресію.

– Впав у депресію – і ЗАПІЗНИВСЯ! А якщо митець не впорається з покладеним на нього