Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Та я до них не належу. Перша пляшка має бути настільки холодною, щоб смак не вдавалося розібрати. Другу можна так сильно не охолоджувати, а от перша має бути як лід, щоб аж у скронях ломило. От що мені подобається.

Усе ще притулившись спиною до стовпа, я ковтнув пива зі своєї пляшки. Усікава, випнувши стиснуті губи, обвів поглядом кімнату.

— Окада-сан, бачу, що у вас тут чисто й без дружини. Молодчина! А от я, соромно признатися, свій дім запустив. Перетворив на звалище, свинарник. Ванну вже понад рік не мив. Забув сказати, що моя дружина також мене покинула. П'ять років тому. Так що я вам співчуваю, Окада-сан. Точніше… можливо, я не так висловився… я вас добре розумію. Однак, на відміну від вашого випадку, втеча моєї дружини була зовсім природною. Бо такого поганючого чоловіка важко знайти. Тож скаржитися нема чого. Можна тільки захоплюватися тим, що вона так довго мене терпіла. Якби ви знали, який я нікудишній чоловік! Як ні сіло ні впало чогось сердився, то давав рукам волю — бив її немилосердно. Поза домом нікого й пальцем не чіпав. Бо слабодух. Блошина душа! На людях я тихий та сумирний, хоч у вухо бгай. Не ображався, навіть якщо мене обзивали Биком абощо. Вдавав, що так і треба. А коли приходив додому, злість зганяв на дружині. Хе-хе-хе! Гіршого годі придумати, чи не так? Сам розумів, що кою, але стриматися не міг. Це просто якась хвороба чи що? Бив дружину до невпізнання. І не просто бив, а стусав ногами, обливав гарячим чаєм, кидав у неї що під руку потрапляло. Як діти заступалися за матір, то й їм перепадало. Їм тоді років сім-вісім було. Бив їх з усієї сили, не шкодував. Як чорт! Хотів зупинитись, але не міг. Сам собою не володів. Думав: "Усе! Досить!" — але не знав, як угамуватися. Просто біда! І от п'ять років тому — дочці тоді сповнилося п'ять — я зламав їй руку. Дружина нарешті не стерпіла, забрала дітей і пішла з дому. З того часу я їх більше не бачив. І нічого про них не чув. Тепер уже нічим не зарадити. Що посіяв, те й пожав.

Я мовчав. Під ногами з'явився кіт і грайливо нявкнув.

— Вибачте, що втомив вас розповіддю про всякі дурниці. Ви питали, що мене сюди привело. Одна важлива справа. Адже я не прийшов, щоб просто з вами побалакати. А за дорученням сенсея, тобто пана Ватая. Послухайте, що я повинен вам передати.

По-перше, Ватая-сенсей вважає, що ви з Куміко-сан могли б переглянути ваші стосунки. Іншими словами, якщо помиритеся — він не заперечуватиме. Наразі в Куміко такого бажання нема, тож відразу нічого не вийде, та якщо ви, Окада-сан, розлучатися не хочете й готові чекати, поки Куміко-сан не передумає, то нехай буде по-вашому. На розлученні Ватая-сенсей більше не наполягатиме. Тож якщо хочете зв'язатися з Куміко-сан, то, будь ласка, через мене. Одним словом, дипломатичні стосунки відновлюються, суперечка припиняється. Це — перше. Що ви скажете, Окада-сан?

Я сів на підлогу, погладив кота по голові, але не сказав нічого. Усікава подивився на мене й кота, а тоді знову заговорив:

— Звичайно, ви нічого не можете сказати, поки мене не дослухаєте. Бо з того, що я розповів, не ясно, що далі буде, чи не так? Гаразд, викладу все до кінця. Так-от є ще одна справа. Правда, трохи загадкова. Річ у тому, що в одному тижневику надруковано статтю "Дім повішених". Не знаю, чи ви, Окада-сан, читали, але вона досить цікава. Добре написана. "Злощасне місце в першокласному житловому кварталі в Сетаґая. Упродовж багатьох років там неприродною смертю вмерло чимало людей. Хто та загадкова людина, що купила недавно цю ділянку? Що відбувається за високою огорожею? Одна загадка за іншою…"

Прочитав цю статтю Ватая-сенсей і раптом звернув увагу на те, що ця злощасна садиба поряд з домом, де ви, Окада-сан, мешкаєте. Тож подумав: а чи немає якогось зв'язку між цією садибою і вами. Спробував сам розвідати, у чому тут справа… точніше, насправді розвідував ваш покірний слуга на своїх коротеньких ніжках. І що ж виявилося? А те, що, як і слід було сподіватися, ви, Окада-сан, щодня заходите в цю садибу доріжкою на задвір'ї. Схоже, ви глибоко пов'язані з тим, що там відбувається. Я просто дивуюся, наскільки в сенсея проникливий розум!

Наразі з'явилася тільки одна стаття, без продовження. Однак випадково з цього може розкрутитися ціла історія. Бо дуже цікаво! Чесно кажучи, усе це Ватая-сенсея трохи бентежить. Якби у зв'язку з цією справою раптом виплило на поверхню ім'я його зятя, то для сенсея це обернулося б скандалом. Ватая-сенсей — відома особа, і журналісти відразу на нього накинулися б. Між сенсеєм і вами стосунки трохи складні — от хоч би через Куміко-сан абощо… і на нього можуть впасти несправедливі підозри. Але ж у кожного є щось таке, особливо щось особисте, чого не хочеться виставляти на публіку. У сенсея зараз, так би мовити, важливий момент у політичній кар'єрі, а тому йому краще підстрахуватися, щоб проскочити цей мостик. Коротко кажучи, нам треба домовитися. Ви пориваєте зв'язок з "домом повішених", а зате Ватая-сенсей готовий серйозно подумати, як вам помиритися з Куміко-сан. Ну то як? Зрозуміли, що до чого?

— Та начебто, — відповів я.

— І яка ваша думка про те, що я сказав?

Погладжуючи шию котові, я трохи подумав і сказав:

— А чому Нобору Ватая вважає, що я, можливо, маю якийсь стосунок до цього дому? Чому він так подумав?

Усікава знову розсміявся, жахливо скрививши обличчя, але його очі залишалися холодними, як скло. Він вийняв з кишені зім'яту пачку "Реасе", чиркнув сірником.

— Окада-сан, не ставте мені таких важких запитань! Повторюю: я — лише кур'єр. Хитромудрі міркування не для мене. Жалюгідний поштовий голуб: доставляю листи, приношу відповіді. От і все. Розумієте? Та от що я вам скажу: цей чоловік — не дурень, головою добре метикує. Інтуїція в нього надзвичайна. А крім того, він має в цьому світі набагато більшу реальну силу, ніж ви думаєте. І з кожним днем вона зростає. Це доводиться визнати. Здається, ви його не любите. Я не знаю чому, але це не має значення. Зараз питання не в тому, подобається чи не подобається. От що зрозумійте!

— Якщо Нобору Ватая має такий вплив, то міг би змусити цей журнал не друкувати подібних статей. Так було б простіше.

Усікава хихикнув і знову глибоко затягнувся сигаретою.

— Ех, Окада-сан, Окада-сан! Не треба казати таких не розважних речей! Ми ж з вами живемо в Японії, нормальній демократичній країні. Так чи ні? А не якійсь диктаторській державі, де самі бананові плантації та футбольні поля. У нас навіть найвпливовішому політику не так-то просто накласти руку на статтю в журналі. Надто небезпечно. Навіть якщо якось удасться вмовити журнальне начальство, то все одно невдоволені залишаться. Може вийти навпаки — тільки зайву увагу привернеш. Завжди, так би мовити, знайдеться потайна гадюка. Узагалі не варто грубо втручатися, коли йдеться про такий матеріал. Чесне слово!

А крім того, між нами кажучи, з цією справою можуть бути пов'язані круті типи, про яких ви нічого не знаєте. А якщо так, то вона зачепить не тільки Ватая-сенсея. І поверне зовсім в інший бік. Ситуація чимось схожа на лікування зуба. Поки що начебто допомагає локальна анестезія. Тому ніхто не скаржиться. Та як тільки бормашина дійде до живого нерва, хтось у кріслі підстрибне. А хтось, може, й розсердиться. Розумієте, що я кажу? Я не погрожую, але мені, Усікаві, здається, що ви, Окада-сан, непомітно втягуєтеся в небезпечну халепу.

Здається, він сказав усе, з чим прийшов.

— Ви хочете сказати, що мені краще поступитися, поки зі мною не сталося біди? — запитав я.

Усікава кивнув.

— Окада-сан, це все одно, що гратися в м'яч на автостраді. Справді небезпечно.

— Та й для Нобору Ватая клопіт. Тому, якщо я вийду з гри, він дозволить мені зв'язатися з Куміко?

Усікава ще раз кивнув.

— Загалом так.

Я ковтнув пива.

— По-перше, я поверну Куміко власними силами, — сказав я. — І в жодному разі не маю наміру користуватися допомогою Нобору Ватая. Можу обійтися без неї. Я справді не люблю його. Але ви маєте рацію: питання не в тому, хто кого любить, а хто кого — ні. Усе почалося раніше. Річ у тому, що я не можу погодитися із самим фактом його існування. А тому домовлятися з ним не буду. Так і передайте. І ще одне. Будь ласка, більше сюди не приходьте без попередження. Це ж усе-таки мій дім. А не фойє готелю і не станційний зал очікування.

Усікава, примруживши очі, дивився на мене з глибини своїх окулярів. Очі його застигли і, як раніше, не виражали жодних почуттів. Е ні, щось у них все-таки проглядало, але його, здавалось, приготували тимчасово, спеціально для цього випадку. Усікава підняв угору надто велику — як для його зросту — долоню правої руки, ніби перевіряючи, чи не падає дощ.

— Усе зрозуміло! — проказав він. — Від самого початку я думав, що з вами буде нелегко, а тому ваша відповідь мене особливо не здивувала. Мене взагалі важко здивувати. Я вас розумію, і добре, що наша розмова була щирою, без усяких вивертів, просто "так" або "ні". Усім зрозумілою. А от коли відповідь закрутять так, що не добереш, чи то біле, чи то чорне, я, голуб поштовий, заморюся, поки розжую, про що йшла розмова. До речі, у світі таких випадків трапляється сила-силенна. Я не скаржусь, але навіщо людині щодня загадки загадувати? Така робота шкодить здоров'ю, Окада-сан. Якщо так жити, то непомітно характер псується. Розумієте, Окада-сан? Стаєш недовірливим, в усьому бачиш підступ, перестаєш вірити в прості й зрозумілі речі. Просто біда! Справді.

Ну гаразд, Окада-сан. Отже, я передаю сенсею вашу чітку відповідь. Тільки не думайте, що на цьому розмова скінчилася. Навіть якщо ви захочете поставити на цьому крапку, так просто вам це не вдасться. А тому, гадаю, я, можливо, ще раз до вас навідаюся. Вибачте, що вам доводиться мати справу з таким неохайним коротуном, але прошу вас, спробуйте звикнути до мого існування. Особисто я проти вас, Окада-сан, нічого не маю. Правду кажу. Однак так легко ви мене не позбудетеся, подобається це вам чи ні. Може, мої слова здаються вам дивними, але спробуйте з цим примиритися. Зате я не буду більше нахабно залізати у ваш дім. Бо ви правильно кажете: так не годиться. Так-так, я мав би впасти на коліна й просити вибачення. Однак цього разу не можна було по-іншому, зрозумійте.