Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Сьорбаючи пиво, саджаю кота на коліна, щоб пересвідчитись, який він теплий і м'який. Провівши цілий день у різних місцях, ми переконуємося, що повернулися додому.

Однак цього разу, вернувшись додому й простягнувши, як звичайно, руку, щоб запалити світло в кухні, я раптом відчув чиюсь присутність. Рука завмерла в темряві, слух напружився, дихання стишилося. Цілковита тиша. Та в цю мить я вловив легкий запах тютюну. Очевидно, крім мене, в домі ще хтось був. Він чекав на мене й за хвилину до мого приходу не витримав і закурив. Зробивши кілька затяжок, відчинив вікно, щоб дим вивітрився. Однак запах усе-таки залишився. Напевне, в домі незнайомець. Двері були замкнені, а серед моїх знайомих, крім Мускат, ніхто не курить. Зрештою, якби вона хотіла зі мною зустрітися, то не чекала б у пітьмі.

Рука підсвідомо почала шукати в темряві биту. Але ж її тут немає. Я залишив биту в колодязі. Серце забилося неприродно голосно. Ніби вирвалося з грудей і калатає біля самого вуха. Я передихнув. Можливо, бита й не потрібна. Якщо хтось забрався сюди, щоб порішити мене, то не ждав би десь у кутку. Від цієї думки в мене засвербіли долоні. Руки прагли схопити биту. Звідкись прийшов кіт і, як звичайно, муркочучи, потерся головою об мою ногу. Однак цього разу він не просив їсти. Я по голосу здогадався. Моя рука намацала вимикач, і в кухні запалало світло.

— Вибачте, але я нагодував вашого кота, — невимушеним тоном почав чоловік, що сидів у вітальні на дивані. — Я давно на вас чекаю, Окада-сан, а він усе крутився мені під ногами й нявкав. Тож я дістав для нього з полиці їжу. Правду кажучи, я не знаюся на котах…

Чоловік усе ще сидів на дивані. Я мовчки дивився на нього.

— Напевне, ви здивувалися, що у ваш дім крадькома заліз якийсь непроханий гість і чекає. Пробачте. Чесне слово, пробачте. Можливо, ви остереглися б і не зайшли, якби я запалив світло. Тому я сидів у темряві. Ніякої шкоди я вам не завдам. Так що не бійтеся. Просто я захотів трошки побалакати з вами, Окада-сан.

Він був невисокий, у костюмі. Визначити його зріст, коли він сидів на дивані, було важко — напевне, метр п'ятдесят з гачком. Вік — від сорока п'яти до п'ятдесяти років, опецькуватий, немов жаба, і лисий. За класифікацією Мей Касахари, належав до категорії В. Щоправда, над вухами стирчали жмутики волосся, але їхній чудернацький вигляд і чорнота тільки підкреслювали лисину. Його великий ніс, видно, заклало — за кожним вдихом і видихом він із шумом стискався і роздувався, немов ковальський міх. На носі сиділи окуляри з товстими скельцями в металевій оправі. Коли чоловік говорив, на певних словах його верхня губа кривилася і з-під неї визирали нерівні прокурені зуби. Такого огидного типа мені досі не доводилося зустрічати. Він не просто був з відразливою зовнішністю, але мав у собі щось слизьке, неприємне, що не можна словами описати. Щось подібне відчуваєш, коли в темряві натикаєшся рукою на велику невідому гусінь. Він скоріше здавався частиною давно забутого кошмарного сну, ніж реальною людиною.

— Вибачте, можна закурити? — спитав він. — Я довго терпів, але сидіти й чекати без жодної сигарети — це справжня мука. Хоча визнаю, що куріння — погана звичка.

Я не знаходився, що відповісти, а тому мовчки кивнув. Чоловік із дивною зовнішністю добув з піджака пачку "Реасе" без фільтра, витягнув сигарету й, голосно чиркнувши сірником, закурив. Узявши під ногами банку з-під котячих консервів, кинув у неї сірника. Видно, звик використовувати таку банку замість попільнички. Зводячи кущасті брови в одну лінію, він смачно затягнувся і від задоволення аж забурмотів. За кожним його пихканням кінчик його сигарети спалахував яскраво-червоним вогником, неначе вуглина. Я відчинив скляні двері на веранду, аби впустити свіжого повітря. Надворі сіялася мжичка, нечутна й невидима. Я відчув її по запаху.

Усе на ньому — брунатний костюм, біла сорочка, блідо-червона краватка — мало дешевий, геть зношений вигляд. Своїм забарвленням костюм скидався на стару тарадайку, нашвидкуруч перефарбовану автолюбителем. Піджак і штани — з глибокими, як долини на аерофотознімку, складками, — здавалось, не піддавалися оновленню. Біла сорочка пожовкла, один ґудзик на грудях ледве тримався на одній нитці. Крім того, сорочка була замала для нього на один-два розміри, верхній ґудзик, видно, давно відірвався, а комір недбало загнувся. Краватку з дивним візерунком, схожим на погано сформовану ектоплазму, здавалось, зав'язали дуже давно — ще в часи гурту братів Осмонд. Будь-кому з першого погляду було ясно, що цей чоловік майже не приділяє жодної уваги одягу. Та оскільки для виходу між люди треба було щось одягати, то хоч-не-хоч він дотримувався цього правила, хоча, здається, ставився до нього вороже. Можливо, чоловік мав намір носити свій одяг щодня доти, доки він не перетвориться на ньому в дрантя. Так само, як селянин у горах їздить на своєму віслюкові з ранку до вечора, поки той під ним не здохне.

Засмоктавши в легені потрібну дозу нікотину, чоловік полегшено зітхнув, якось дивно посміхнувся і знову заговорив:

— Ой, та я забув відрекомендуватися. Вибачте, вибачте. Мене звати Усікава. Два ієрогліфи: "усі", тобто "бик", і "кава", тобто "ріка". Легко запам'ятовується, правда? Усі знайомі кличуть Усі: "Гей, Усі!" І от дивна штука: коли мене так називають, мені щораз більше здається, що я справді бик. Як бачу де-небудь бика, навіть приязнь до нього відчуваю. Дивна річ — прізвище. А як вам здається, Окада-сан? От у вас воно що треба — "пагорб" і "поле". Я іноді думаю: от би мені таке нормальне прізвище! Та, на жаль, ніхто сам прізвища не вибирає. Як народився Усікавою, так на все життя — хочеш чи не хочеш — Усікавою й залишишся. Від початкової школи й досі всі мене кличуть: "Усі! Усі!.." І нічого тут не вдієш. Якщо в людини прізвище Усікава, то всі його так і називають, правда? Кажуть, що прізвище часто свідчить про характер, а може, навпаки — характер щораз більше змінюється відповідно до прізвища. В усякому разі моє прізвище Усікава. Але можете називати мене Усі, я не проти.

Я пішов на кухню, відчинив холодильник і повернувся з пляшкою пива. Усікаві нічого не запропонував. Бо я його додому не запрошував. Я мовчки пив пиво, а Усікава також мовчав і глибоко затягувався сигаретою. Я не сів на стілець навпроти нього, а стояв, притулившись спиною до стовпа, й поглядав на нього згори вниз. Нарешті він загасив недокурок у банці з-під котячої їжі й підвів на мене очі.

— Окада-сан, ви, напевне, запитуєте себе, як це я відімкнув двері й опинився в цьому домі, чи не так? Мовляв, що за диво, адже ви замкнули двері, коли виходили з дому. Двері справді були замкнені. Але я маю ключ. Справжній ключ. Ось він. Подивіться.

Усікава запхав руку в кишеню піджака й, витягнувши ключ, що висів на ремінці, показав його мені. Здається, ключ таки справді від нашого дому. Однак мою увагу привернув не ключ, а ремінець. Такий, як у Куміко. Простий, із зеленої шкіри, з металевим кільцем, що по-особливому розкривалося.

— Справжній ключ. Як самі бачите. І ремінець — вашої дружини. Щоб не було жодних непорозумінь, я кажу: його дала мені ваша дружина, Куміко. Я його не вкрав і не відібрав.

— Де зараз Куміко? — спитав я не своїм голосом.

Усікава зняв окуляри, глянув на них, ніби перевіряв, чи не запітніли, й знову начепив на носа.

— Я добре знаю, де вона. Бо, правду кажучи, я за нею приглядаю.

— Приглядаєте?

— Так, але не в такому розумінні, як ви подумали. Будьте спокійні, — сказав Усікава, засміявшись. При цьому його обличчя скособочилося, окуляри з'їхали вбік. — Не дивіться на мене так підозріло. Я тільки де в чому допомагаю Куміко-сан. Така моя робота. Як у хлопця на побігеньках. Старший, куди пошлють. Бо ваша дружина надвір не може виходити.

— Не може виходити? — знову, як папуга, повторив я за ним.

Зробивши паузу, він облизав губи.

— Нічого страшного, якщо ви не знаєте, але я не скажу вам, вона не може виходити чи не хоче. Ви, можливо, хочете знати, але, будь ласка, мене не питайте. Подробиць я не знаю. Зрештою, вам нема чого турбуватися. Силоміць її ніхто не тримає. Це ж не кіно й не роман. Такого в дійсності не буває.

Я обережно поставив пляшку з пивом на підлогу.

— До речі, що привело вас сюди?

Усікава кілька разів ляснув долонями по колінах і рішуче кивнув головою.

— Ой, справді, я вам цього ще не сказав. От забудько! Поки відрекомендовувався, з голови випало. Маю здавна одну слабість: зайвого наговорю, а про головне забуваю. Тому часто даю маху. Я забув вам сказати, що працюю на старшого брата Куміко-сан. Звати мене Усікава… а втім, я вже це казав… коротко — Усі… Так от у пана Нобору Ватая я виконую роль, так би мовити, особистого секретаря. Ні, не такого секретаря, як у депутата парламенту. Там у них помічники вищого класу, особливі. Та загалом секретарі бувають різні, Окада-сан. Я, так би мовити, з низів. Якби я був привидом, то належав би до найбрудніших — таких, що забиваються десь у куток туалету або шафи. Однак я не нарікаю. Бо якби такий нечупара, як я, виліз на люди, то кинув би тінь на світлий образ Ватая-сенсея.[48] На видноту треба виставляти іншого — стрункого, з інтелігентним обличчям. Бо якби з'явився лисий карлик і сказав: "Привіт! Я — особистий секретар Ватая-сенсея", — усі попадали б зо сміху. Правду кажу чи ні, Окада-сан?

Я мовчав.

— А тому я перебрав на себе сенсеєві оборудки, які не можна виставляти людям напоказ… його, так би мовити, темні справи. Усе таке… неофіційне. Моя роль — скрипаль за сценою. Візьміть для прикладу справу Куміко-сан. Окада-сан, тільки, будь ласка, не подумайте, що мені важко приглядати за нею. Дуже шкода, якщо мої слова справили на вас таке враження. Навпаки — приглядати за нею для мене велика честь, адже сенсей так дорожить своєю єдиною сестрою. Чесне слово!.. Тільки не вважайте нахабством, якщо я попрошу у вас пляшку пива. Від цієї розмови в горлі пересохло. Якщо ви не проти, я сам візьму. Знаю, де воно. Бо, вибачте, поки чекав на вас, заглядав у холодильник.

Я кивнув. Усікава встав, подався на кухню і добув з холодильника пиво. Повернувшись на диван, він задоволено присмоктався до пляшки. Його адамове яблуко смикалося над вузлом краватки, наче жива істота.

— Правда, Окада-сан, що нема нічого кращого, як наприкінці дня випити пляшку добре охолодженого пива? А є у світі такі вередуни, яким надто холодне пиво не до душі.