Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Брат повернувся тоді аж уранці, ледь-ледь похитувався від утоми, але очі його сяяли. Я на той час гостював у нього і сподівався, що з тієї оказії його жінка спалахне, мов скіпка. Вона блимнула на лискуче, ніби мідна миса, братове лице й буркнула:

— Їсти будеш?

— Угу, — сказав брат. — Їсти — це необхідність для людини конечна.

— А там не давали? — не без їдкості спитала братова.

— Та от, давали, — розвів руками брат. — Але, повір, прийшов голодний як вовк. Знаєш, що я помітив, — повернувся він до мене. — Вони нітрішки не змінилися: ті самі пацани й дівчата, тільки зі старими фізіономіями.

Він засміявся, як умів, показуючи блискучі рівні зуби — сміх завжди його красив.

— І та твоя любов була? — підсіла до столу жінка.

— Любов? — перепитав, зводячи брови, брат. — Ні, любові не було, бо з них, шановна мадамусе, нікого тоді я не любив.

Любив я. Марію Іваницьку, яка зараз виховує внуків і якої я зустрічати не маю бажання, адже тоді вона перестала б приходити до мене у сни.

Але мова не про те. На зустрічі був, звісна річ, і Сиротюк.

Сиротюк поліз купатися, і його схопив корч. Він замахав руками і закричав, а мій брат, як був в одежі, стрибнув у воду й допоміг Сиротюку вибратися. Потім вони сушили біля вогнища братову одежу, а Сиротюк біля того вогнища цокотів зубами. Всі були в літньому, отож ніхто не міг дати братові й піджака. Комарі насідали на нього хмарою. Тоді він увімкнув транзистора, що його завбачливо захопила колишня класна відмінниця Ольга Лук’яненко, і почав танцювати в мокрих липких трусах, єдиний голий серед тих людей. І це всіх звеселило, всі пішли й собі в танок і танцювали всіма можливими способами: по-сучасному і по-старомодньому, один тільки Сиротюк сидів, скоцюрбившись біля вогню, і дивився засклілими очима на вогонь, який палахкотів серед ночі, лизав паліччя та хмиз, хрумав їх та поїдав, — у тій ночі одному лише Сиротюку було холодно і самотньо, і він видзвонював зубами, а губи його були сині, хоч вогнище кидало на нього жовті виграви: маленький, скулений, забутий усіма Сиротюк, на якого в цей момент ніхто не звертав уваги, бо тут, у приміському лісі, всі раптом забули про літа свої і поважність, про те, хто чим був, малим чи великим, чи так собі — всі залюбки повернулись у час, коли всі однакові і нічим одне від одного не різнилися, хіба що один був здібний, а другий тупіший, один одержував п’ятірки, а другий — трійки. Отож вони забули про скуленого біля вогню Сиротюка і, наче бджоли біля матки, кружляли довкола мого напівголого брата, який світив до всіх такою милою, доброю й привабливою усмішкою, що кожен несамохіть відчував: раз він тут, цей чоловік, все в світі чудово!

— А що! — вигукнув він, раптом зупиняючись. — Може б, покупалися всі разом?

Тоді жінки закричали, що в них нема купальних костюмів; егеж, і в нас нема, ніяково сказали чоловіки, на що мій брат засміявся, сповістивши, що коли Володимир хрестив киян, то у воду заганяли всіх, незважаючи на стать. На те вчене слово жінки ще рішучіше закричали, що так не годиться, бо хоч вони й колишні однокласники, але люди дорослі. На це мій брат засміявся і звістив, що навколо ніч, що жінки можуть увійти у воду вище за течією, за кущами ліщини, а чоловіки тут. Потім жінки припливуть сюди і вийде все найліпше й найпристойніше. Брата миттю послухалися, на те він і мав подобу отця-проповідника, і за хвилю вся річка сповнилася галасом, криками; здавалося, той танок, який почали вони тут, перенісся у воду, танцювали вже у воді, розбившись на пари, вигецували й тупали ногами, а жінки повискували, а чоловіки кокотіли, як півні, і чорна вода буринила біля їхніх тіл. А вони танцювали й танцювали, чорні бризки летіли навдокіл, а на березі палало вогнище, високе, шумке, тріпотливе, і на його тлі сиділа, скоцюрбившись, маленька змерзла постать і цокотіла зубами, повернувши у бік річки чорне, бо з тіньового боку, обличчя й дивилася на той шарварок у воді, на те погуляння, танці, слухала гегіт та регіт, отой клекіт, бо вода довкола тих веселих старих однокласників по-справжньому закипала.

3

Доля — химерна жінка. Любить коверзувати, стає невгадною, жартує і кпить, а часом людину жаліє, ніби дитя. Треба було бути безумцем, щоб, знаючи про свої особливі здатності влазити при першій-ліпшій нагоді в усілякі лихі трафунки, ставати Сиротюку шофером — це значило, що невдозі цей хлопець розіб’є і себе, й машину об найближчого стовпа. Отут-то й починається диво чи незбагненні іграшки долі. Сиротюк не тільки не розбився на своїй старенькій вантажівці, але й їздив без найменших пригод. Я довго думав над цим феноменом і прийшов до висновку, що Сиротюк, очевидно, потрапляє в лихі пригоди тільки тоді, коли на них не сподівається; коли ж він щохвилини чекав на них, вони в дивний спосіб цього чоловіка оминали. Лихо прийшло з іншого боку: Сиротюк став жертвою судової помилки. Хтось перед цим збив п’яного, а зловили його. На нещастя собі, Сиротюк перед цим випив пива, і це стало особливо утяжуючою обставиною, йому приписали, що був у п’яному стані. Слідчий виявився з тих, хто хотів себе показати, отож знайшов жінку, яка була нібито свідком події, і та жінка нібито Сиротюка впізнала. Вона не сказала цього напевне, але й того вистачило, адже існує твердий закон: розкритий злочин похваляється, а нерозкритий осуджується. Сиротюка судили, а оскільки п’яниця не помер, а відбувся каліцтвом, дістав п’ять років. Саме тоді, коли зібралися братові й Сиротюкові однокласники, вийшов він на волю, його родина на той час оселилася на Донбасі і саме звідти прислав він братові листа. Сиротюк на зустріч однокласників приїхав і, як ми вже повідали, ледве тут не втопився. Отож я можу цілком вірогідно відтворити його психічний стан, коли сидів він біля вогнища у приміському лісі і перетворився у скоцюрблену грудку, яка дзвонила від холоду зубами: думки його навряд чи були під ту хвилю веселі. Однокласники вибредали з води, жінки побрели попід берегом за ліщинові кущі, чоловіки стрибали біля вогнища, викручуючи сімейні в квіточку чи горошок труси — ця сцена могла нагадати щось стародавнє: дикуни, які танцюють біля вогнища перш, ніж почати трапезу над зловленим полоненим. Брат підійшов до Сиротюка і обняв його за плечі, аж той здригнувся з несподіванки.

— Славно ми покупалися, — сказав брат, він до холоду був стійкий. — А ти чого набурмосився?..

— Нічо! — сказав Сиротюк. — Дивився на вас. Веселі ви, то й мені добре.

— Веселі, бо намагаємося забути про свої роки, — сказав брат.

— Та нє, — сказав Сиротюк. — Не було жодного, кого б я не впізнав. Одного мене не впізнали.

Це була правда, хоч він з-поміж усіх, здається, змінився чи не найменше.

— Бо сам себе часом не пізнаєш, — легковажно сказав брат.

— О! — мовив Сиротюк. — А знаєш, чого я сюди приїхав? З тобою зустрітися.

— О! — сказав і брат.

— З тобою зустрітися, — повторив Сиротюк, — бо хочу розказати тобі про себе. Тільки тобі.

— Чудово! — засміявся своїм характерним сміхом брат. — Але не зараз… Зараз будемо вечеряти чи, може, правильніше ночеряти. І не журись!

Брат плеснув Сиротюка по плечі й почав натягати на себе ще вогку одежу. З-за ліщинових кущів із галасом виходили вже вдягнені жінки, ті самі дівчата, з якими брат провчився десять років, тільки одні роздалися, інші висохли, а обличчя їхні стали до смішного, як повідомив мені брат, старі…

Він сидів і їв. Їв так, що завидки брали: миску картоплі й миску квашених огірків із помідорами. Водночас розповідав про те, як вони перебули ніч, бо потім ще довго танцювали, гріючи кров, і це тривало доти, доки не здригнулося небо, і зорі затремтіли й почали одна по одній гаситися, ніби хтось накривав їх рукою в сірій рукавичці. Тоді всі також почали погасати, ніби ті зорі, в ранковому сутінку обличчя у всіх посіріли, очі побільшали; вони втомлено вибралися на дорогу і почали розбредатися, киваючи одне одному на прощання, адже всі раптом відчули, що не двадцять і п’ять років тому відбувся їхній випускний вечір, а тепер, що після цієї ночі вони остаточно розстануться, розсипляться навсібіч, і вже ніхто, нічия воля, навіть чар мого брата, не зможе їх зібрати разом. Вони зіграли свої ролі, а ранок змивав із їхніх облич грим, і той грим, розмитий ранком, раптом з’явив, що всі вони більше вдавали із себе тих самих хлопців та дівчат, котрі нібито не змінюються, а насправді кожному з них було вже важко таких незмінних із себе вдавати.

Решту часу, аж до восьмої ранку, Сиротюк розповідав братові про себе. Брат провів його на вокзал, бо поїзд відходив о дев’ятій. Всю дорогу до вокзалу Сиротюк не замовкав. Він мав жінку, але та ставилася до нього зневажливо — не дозволяла йому навіть книжок купувати. Всі її інтереси — кофточки-мофточки, і Сиротюк уже не знає, про що з нею розмовляти. У них є хлопець, але хлопець, здається, перейняв материне до батька ставлення. Там, у Слов’янську, де він живе, мешкає і його сестра, саме та, з якою він колись учадів. Старша сестра з бабцею живе у Києві, в Біличах. У його молодшої сестри стосунки з чоловіком не склалися, і той десь повіявся, лишивши дівчинку.

— Часом мені хочеться переїхати до Житомира, — смутно сказав Сиротюк, — але в мене тут нікого не залишилося. Один ти.

Він подивився на брата із тією колишньою собачою відданістю, з якою дивився хлопчаком, і брат не міг йому не поспівчувати.

— Я хотів би з тобою листуватися, — сказав Сиротюк.

— А чом би й ні, — легковажно відповів брат.

— А коли б ти приїхав до мене в гості, — так само віддано дивлячись на брата, мовив Сиротюк, — я б спокійно жив після того цілий рік.

— Ну, скажеш! — відповів брат. — Ми не зустрічалися з тобою ось уже з двадцять років, а якось жив.

— Зле жив, — понурився Сиротюк. — Я не можу тобі цього пояснити.

— То й не пояснюй, — відказав брат. — Я не такий дурний, щоб не зрозуміти.

Я ж був трохи задурний, щоб те все до кінця зрозуміти. Хлопчача дружба інколи буває напрочуд міцна, діють там віджилі закони побратимства, часом і такого, що один за одного хлопці можуть і на злочин піти. Це ясно. Ми, люди, часто буваємо з’єднані один з одним нерозторжно, навіть при психологічній нетотожності. Це також ясно. Я не міг збагнути в цій ситуації іншого: в мого брата й Сиротюка дружба була однобічна.