Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Так-от, саме цей Сиротюк і помітив уперше братову подобу отця-сповідника, він почав ходити за ним слідцем і набивавсь у друзі; він приходив часто до нас додому і з великою нехіттю повертався до себе. Дивився на брата очима відданого собачати, а брат ніколи тих, що горнулися до нього, не відштовхував.

Я пам’ятаю з тієї далекої пори одну історію. Стояла тоді, як і тепер, зима, і лід на Кам’янці був блискучий та голий, той лід покликав на себе більших і менших, я тоді прив’язав на свою хвору ногу нормуса, яким пишався перед хлопчаками. Того нормуса всаджував у закаблук, де була прибита залізна платівка з отвором, біля передка в дві дротяні петлі засилювався шнурок і закручувався цуркою так туго, що ногу стискало, як у лещатах. Отож я бігав на одному ковзані, ніби підстрелений птах, а брат мій ковзався на одному снігурі, бо в нас тільки й було: один нормус і один снігур. Сиротюк бігав за братом слідом, він часто падав, і тоді лід тонко, з чудовим схлипом тьохкав і тріщини розбігалися по ньому, як блискавки в грозу. Хлопці сміялися із Сиротюка, але він тільки підсьорбував носом, з якого завжди звисала зелена бурулька; брат сміявся також, але Сиротюк на нього за те не ображався. Отак ми ганяли по льоду, а Старий Пічкур вивіз фінські санки, котрі притарабанив йому батько-офіцер, що відвідував сина раз на три роки; Старий Пічкур хвалився санками, але покататися не давав нікому.

Я вже чоловік немолодий, але й досі стоїть переді мною здивоване й захоплене Сиротюкове обличчя, адже Старий Пічкур учинив небувале діло: дозволив саме Сиротюкові (вони були однокласники) штовхати його фінські сани в той час, коли паном розсівся на сидінні попереду. Ці санки мали два довгі полози, і Сиротюк, розігнавши санки із розваленим на них паном — Старим Пічкуром, мав змогу вряди-годи скакувати на полози і трохи проїхатися й собі. Але тільки санки притишували біг, Старий Пічкур брутально горлав на свого візника, і візник знову біг із розтуленим од захоплення ротом, штовхаючи санки і свого гонорового пана-хазяїна Старого Пічкура. Але Сиротюк не був би Сиротюком, коли б ту свою радість не завершив бідою. Він послизнувся й упав, притому так нещасливо, що врізався лобом об гострий полоз фінських санок, і червона юшка бризнула на молодий лід. Ми повели Сиротюка до себе додому, з одного боку я, а з другого брат, Сиротюк затискав рану на лобі моїм носовичком, бо свого ніколи не мав, і той носовик став як червона жоржина. Сутінок тоді падав уже на землю, збиту у змерзле груддя, і я ледве дибав на своєму нормусі, а брат мій химерно шкутильгав на своєму снігурі.

Вискочила наша мати, заохала, й поки ми скидали ковзани, Сиротюк уже закрасувався білою пов’язкою на голові, на якій червоно цвіла не так жоржина, як гвоздика, і всміхався вимученою усмішкою. Мати поклала його на жорстку, оббиту цератою отоманку, які бувають у поліклініках, і мені здалося, що Сиротюк не так сумує зі своєї пригоди, як радіє, хоч зрозуміти від чого було годі. Але він лежав на отоманці десь так, як розвалювавася на власних фінських санках Старий Пічкур, кидав вряди-годи у братів бік поглядом, а брат сів біля нього і у вечірньому сутінку поплівся його розважливий голос, ще без басових ноток, але вже й тоді умиротворююче спокійний. Не пам’ятаю, що говорив тоді брат, але добре пригадую щасливе обличчя, обперезане по лобі білою биндою і з червоною гвоздикою на тій бинді — Сиротюк таки справді був щасливий. Ми тоді разом вечеряли, і хлопець сидів за столом, ніби це була "таємна вечеря", а Христом доконечне був мій брат, бо Сиротюк дивився на нього зовсім так, як дивилися, за євангельською легендою, на Христа апостоли.

Тоді часто вимикали світло, не було його і в той вечір, отож ми сиділи в сутінку, ніби відділені одне від одного, ніби зачинені кожен у прозорій капсулі, їли мовчки, і, хоч то було не більше, як картопля із квашеним огірком, Сиротюк укушав ту їжу з побожністю, а червона гвоздика на його лобі цвіла так само яскраво. І ми всі раптом позамовкали, ніби ось-ось мали пролунати в цьому сутінку й тиші віщі слова. Здається, тих віщих слів чекав і Сиротюк, упевнено вважаючи, що провістить їх таки мій брат, але брат ні на кого не дивився, а копирсався виделкою в картоплі, і лице його було бліде й загадкове, а очі сховані за окулярами із грубим склом. "Віщі слова" сказала наша мати, і були вони прозаїчно-буденні:

— Чи далеко живеш, хлопче?

Тоді Сиротюк утяг голову, ніби його вдарено, і здригнувся злякано, і злякано поставив очі на брата, ніби чекав, що той допоможе йому.

— Він живе, мамо, на Мальованці, — сказав брат рівним і спокійним голосом.

— Тебе вже, мабуть, розшуковувати почали? — спитала мати.

Сиротюк замахав головою: ні, його ніхто не розшуковує.

Сутінок за вікном ще більше згус, ми сиділи в кімнаті, як безсловесні тіні; картоплю було доїдено, а ріденький чай випито.

— Сам підеш додому чи тебе провести? — знову обізвалася наша мати.

Сиротюк схилив голову і, хоч було майже темно, ми побачили, що по обличчі хлопця поповзло два сльозові рівчаки.

— Чого ти? — схвилювалася мати.

— Я не хочу йти додому, — сказав, схлипуючи, Сиротюк.

— Як так, не хочеш? Та тебе, певне, шукають, ноги позбивали.

— Ніхто мене не шукає, — відказав Сиротюк.

— Миколо, — звела мати очі на батька. — Ти його відведеш.

— Ніхто мене не шукає, — вперто повторив Сиротюк. — Хочу у вас залишитися.

— Поясни йому, — повернулася мати до брата. — Поясни йому, що так не можна.

Брат почав тихо й спокійно пояснювати. Скинув окуляри й дивився на однокласника малими каправими очима. Слова, які вимовляв, були звичайні, власне повторював те, що вимагала сказати мати. І ті слова дійшли до Сиротюка, бо він раптом обтер обома руками сльози і встав.

— Ти його відведеш, Миколо, — сказала мати. — Ніч уже надворі.

Але то не ніч була, а сутінки. Ми зирнули у вікна й побачили, що йде сніг. Що сніг лапатий, повільний і спокійний, як голос мого молодшого брата, що він білий, як пов’язка на лобі Сиротюка; той сніг вирішив нарешті покрити землю й голий лід на річці, де вже не каталися хлопці, але на якому позалишалися сліди: світлі риски від ковзанів та полозків фінських санок, той сніг покривав калюжку крові, що її пролив Сиротюк, але цей сніг трохи й злякав цього чудного хлопця.

— Бачите, — мовив він тужно, — сніг іде. Я не хочу йти додому!

— Скажу, щоб тебе не били, — схилився над Сиротюком батько. — Скажу, що вийшло випадково — з лобом твоїм. Тебе ж б’ють удома, правда ж?

— Ні, — сказав Сиротюк, — але я не хочу додому.

— Чому? — спитала мати.

Але Сиротюк мовчав. Опустив голову, і на лобі в нього цвіла червона гвоздика.

— Відведи його, Миколо, — сказала мати. — Бо його вже, певне, хопилися.

— Ні, — сказав Сиротюк. — Ніхто мене не хопився. Я хочу залишитися у вас.

— Все-таки тебе вдома б’ють, — сказав батько. — Скажу, що ти невинуватий.

— Прийдеш до нас завтра, — мовив брат.

Сиротюк натяг на себе байове пальто, які видавали сиротам і напівсиротам у школі, насунув на лоба літунську шкіряну шапочку, таку велику, що під нею зовсім сховався бинт і червона гвоздика, повільно вступив валянцями у калоші, задники яких були тріснуті й розбиті, і так само тихо пішов у сіни. Батько накинув на плечі пальто, натяг шапку з облізлим хутром і також ступив у сіни. Ми з братом усе ще сиділи за столом, ніби позавмирали, а мати підійшла до вікна, за яким падав білий і чудовий сніг, припала до шибки й дивилася. Ми знали, що вона бачить: порожню дорогу, вже трохи побілену снігом, і дві постаті на ній, одна широка й кошлата, а друга мала. Їх засипав білий пух, і вони поволі вкривалися ним: зимова картина, яку ніхто не намалює і яка залишиться в пам’яті тільки у нас трьох.

— Дивний у тебе товариш, — сказала мати, відвертаючись од вікна. — Не дружив би з таким.

— Він не дивний, мамо, — розважливо сказав брат. — Він нещасний. Хай би залишився.

— Ну що ти мелеш! — розсердилася мати. — Там, певне, його рідні з ніг збилися, шукаючи його, лобуряку.

— Він не лобуряка, мамо, — так само рівним, але й трохи смутним голосом відказав брат. — Його й справді ніхто не шукатиме, хай би він кілька днів додому не приходив.

Це була неправда. Батько, повернувшись, оповів, що вони ще не дійшли до Чортової Кузні, коли назустріч вискочила старша Сиротюкова сестра. Вона кинулася до брата і, схопивши його за руку, голосно ляснула його по сідниці, і, хоч батько щось пробував їй пояснити, потягла брата геть. Сиротюк не плакав, він тільки повернув до нашого батька по-старечому зморщене личко і сказав:

— От бачите?

— Що бачите, пройдисвіте ти такий! — крикнула на нього сестра. — Я тобі ще вдома вріжу, блудязі!

Батько розповів цю історію вже при світлі, воно з’явилося, як тільки він переступив порога. Ми сиділи мовчки, жовті од того блідого світла, і мовчали. Батько також. Він сів і почав з крякотом стягувати з ноги чобота.

2

Я зі своїми однокласниками зв’язку не маю ніякого. Клас у нас не був дружний, а може, це я не був дружний із класом; може, вони між собою зустрічаються й контактують, як контактує і зустрічається зі своїми однокласниками мій брат. Не знаю навіть долі своєї першої любові Марії Іваницької, яка потім ще довго приходила у мої сни. Отже я "розсипався" зі своїми однокласниками і, кажучи відверто, особливого бажання зустрічатися з ними не маю. Ну, що б дала мені, приміром, зустріч з Марією Іваницькою, коли тій Марії зараз за п’ятдесят, і вона активно виховує чи глядить, балуючи, внуків. Ні, я твердо впевнений, що зустрічатися у нашому віці з однокласниками — це втратити решту сантиментів, яка в кожного залишається од власної юності.

У брата мого погляди інші. Хоч загалом пасивний, він кілька років тому розгорнув активну діяльність і не тільки розшукав більшість своїх однокласників, а й, увійшовши в контакт зі школою, організував їхню зустріч у честь двадцятип’ятиріччя від закінчення школи. Диво було, однак, не в тому, а в тому, що той клас майже в повному складі з'їхався на визначений термін, за винятком пожежника-полковника Терещука і ще одного полковника Ковальчука, які не змогли приїхати з огляду на службу, але прислали вітальні телеграми, які було урочисто зачитано на зібранні.