Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

земель. І все це завдяки Спенсерові, подумав Мартін, відкинувшись на спинку стільця. Атож, Спенсерові і тому ключеві до розуміння життя, якого він дав йому в руки і який зветься еволюцією.

Він був певен, що творить щось велике. «Це піде! Це піде!» - бриніло йому у вухах. Безперечно, це мало піти. Нарешті він напише річ, за яку схопиться перший-ліпший журнал. Ціла повість поставала перед ним у пломінних зблисках. Він одірвався від рукопису і вписав у блокнот цілий абзац. Це мав бути останній уступ повісті, яку він так ясно уявляв собі, що міг кілька тижнів наперед викласти на папері кінець. Він порівнював цю ще не написану повість з морськими творами інших письменників і впевнювався, що вона далеко краща.

- Тільки один чоловік міг би створити щось рівноцінне,- Конрад, 54 - пробурмотів він.- Але й він, прочитавши це, випростувався б у кріслі, потиснув мені руку й сказав: «Чиста робота, Мартіне, друже».

Мартін працював цілий день і лише в останню хвилину згадав, що він має йти на обід до Морзів. Завдяки Брісенденові його чорного костюма було викуплено, і тепер Мартін знов міг з’являтися в товаристві. Дорогою він зайшов до бібліотеки і взяв там «Цикл життя» Салібі. Сидячи в трамваї, він почав читати статтю про Спенсера, що її згадував Нортон. Поволі Мартіна почав брати гнів. Він розчервонівся, зціпив зуби і раз у раз несвідомо стискав кулаки, немов погрожуючи комусь. Вийшовши з вагона, він, як несамовитий, понісся вулицею і так люто шарпнув за дзвоника на дверях у Морзів, що аж тільки цей звук повернув його до пам’яті. Але поріг дому переступив уже в доброму гуморі, сміючися сам із себе. Скоро, однак, він увійшов, як його опанувала страшенна нудьга. Він упав з верховин, де ширяв цілий день на крилах натхнення. «Міщани», «крамарське кубло»,- згадав він Брісенденові слова. Але що з того? - сердито питав Мартін себе.- Він же одружується з Рут, а не з її родиною.

Ніколи ще Рут не видавалася Мартінові такою гарною, такою одуховленою і звійною, а заразом і здоровою. На щоках її грав рум’янець, а очі так і вабили його - ті очі, в яких він уперше побачив відблиск безсмертя. Останнім часом, щоправда, він не думав про безсмертя,- його наукова лектура була далеченька від цих питань: але сьогодні в Рутиних очах він прочитав безмовний аргумент, дужчий за всі аргументи людської мови. Він побачив в її очах те, чому годі було опиратись,- він побачив там кохання. Оте саме кохання світилося і у нього в очах, а кохання непереможне. Таке було його переконання, навіяне пристрастю.

Ті півгодини, що він пробув з Рут перед обідом, зробили його знову щасливим і задоволеним з життя. Але за столом його раптом посіла втома - неминуча реакція після виснажливого трудового дня. Він відчував, що очі йому перевтомлені і що все його дратує. Він пригадав, як за цим самим столом, до тепер йому так часто все здається смішним і нудним, він уперше в житті сидів з цивілізованими істотами і впивався позірною атмосферою високої, витонченої культури. Який же він був тоді наївняк! Почував себе тоді, в давні часи, якимсь дикуном, упрівав сьомим потом, усього побоюючись, приголомшено дивився на безліч ножів та виделок, потерпав перед величним лакеєм і марно силкувався одним стрибком знестися на цю запаморочливу соціальну височінь, аж кінець кінцем поклав бути самим собою і не вдавати ані освіченості, ані витонченості манер, що їх не мав.

Він з надією глянув на Рут, так само як пасажир на пароплаві, нагло подумавши про можливу катастрофу, шукає очима рятувального пояса. Так, з того всього лишилося тільки кохання і Рут. Усе інше розвіялось, як міраж, перед лицем знань. Але Рут і кохання витримали випробу; для них Мартін знайшов біологічне виправдання. Кохання становило найвищий прояв життя. Природа витворила його, як і всіх інших нормальних людей, задля кохання. Вона билася над цим завданням десять тисяч століть - ба навіть сотні тисяч, мільйони століть,- і ось він, найкращий її витвір. Вона зробила кохання найдужчим його почуттям, збільшила незмірно силу цього почуття даром уяви і кинула його в цей ефемерний світ тужити, жадати її кохати. Він знайшов під столом руку Рут і потиснув її і відчув Рутин потиск у відповідь. Вона глянула на нього, і очі в неї були променисті й пахкі. Такі ж були і його очі в ту трепетну мить, але він не знав, що великою мірою жар у неї в очах був лише відбиттям того, що вона бачила в його очах.

Навпроти нього, праворуч від містера Морза, сидів суддя Блаунт, член місцевого найвищого суду. Мартін зустрічав його в Морзів уже не раз, але не відчував до нього ніякої симпатії. Суддя розмовляв з батьком Рут про політику робітничих спілок, про місцеві події й соціалізм, і містер Морз усе силкувався зачепити Мартіна, розмовляючи на цю останню тему. Нарешті суддя глянув на Мартіна з поблажливим батьківським жалем. Той осміхнувся подумки.

- Згодом це пройде у вас, юначе,- лагідно озвався суддя.- Час - найкращі ліки від цих юнацьких хвороб. - І, звертаючись до містера Морза, він додав:- Не думаю, щоб у таких випадках суперечки були б доцільні. Хворий через них тільки стає норовистий.

- Це правда,- поважно відповів містер Морз.- Але іноді не вадить застерегти хворого, що стан його серйозний.

Мартін засміявся весело, але якось силувано. День був занадто довгий, і працював він з самого ранку так напружено, що все це не могло не датися взнаки.

- Немає сумніву,- сказав він,- що ви обоє чудові лікарі, але якщо вас хоч трохи обходить думка вашого пацієнта, то дозвольте йому сказати, що діагноз поставлено неправильно. Насправді ви самі слабуєте на ту хворобу, яку мені приписуєте. Я до неї неприйнятний. Соціалістична філософія, що, зле перетравлена, шумує у ваших жилах, мене не зачепила.

- Спритно, спритно! - пробурмотів суддя.- Це випробуваний маневр у суперечці - помінятися місцями з противником.

- Я роблю висновки з ваших власних слів,- сказав Мартін. Очі його зблиснули, але він ще стримався.- Бачте, пане суддя, я чув деякі ваші передвиборні промови. Ви переконали себе, що вірите в боротьбу за існування і в те, що виживає дужчий, а самі всіма способами намагаєтесь урвати сили в дужчих.