Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

Він швидко виправив свою помилку. Незабаром Віндафрениного сина Мербала знайшли мертвим: у потилиці в нього стримів злодійський кинджал.

Отже, ласка можновладців часом виявляється страшнішою за їхню неласку.

СКІФИ

Вбити Сьомого Мудреця

Сидячи на кормі, русявий хлопчик із допитливими сірими очима дивився понад головами прикутих до лавок веслярів на смужку Суходолу, що недавно з'явилася праворуч і немовби намагалась перейняти десятивесельну ладдю. Невільники були зовсім голі й мокрі від поту, бо гребти ставало дедалі важче. Тут починалася холодна течія з Боспору, а над хвилею гуляв свіжий вітерець.

Хлопцеві стало прохолодно в полотняному хітоні, через те піт на спинах та лобах веслярів здавався несправжнім.

— Чому одним людям холодно, а іншим у цей самий час жарко? — спитав хлопчик у чоловіка, що сидів поряд на кормі.

— Коли з'їсти багато меду, — відповів чоловік, — то в роті теж стає гірко. Бо так богами влаштовано життя. — Він замислився й по хвилі додав, кивнувши на десятьох прикутих до лавок невільників: — Їм зараз дужче хотілося б холоду, ніж тепла, бо коли одній людині холодно, іншій жарко; всяк по-своєму бачить одну й ту саму річ.

Думка сподобалась чоловікові — хотілося запам'ятати її, але увага розсіювалась. Допоміг малий попутник, який запитав:

— Хіба таке можливо? Хіба оця ладдя не для всіх однакова?

Старший уже зосередився й звелів:

— Ану виміряй ладдю кроками!

Хлопець охоче підхопився з лави й почав міряти ладдю кроками, остережливо пробираючись між двома рядами веслярів.

— Рівно тридцять кроків! — незабаром оголосив він, ще не розуміючи задуму старшого.

Старший обернувся до власника ладді, який саме вжалив кінчиком довжелезного батога першого в лівому ряді невільника, бо той ледь ковзав по хвилі краєм весла. Від пекучого болю раб вигнув спину й почав занурювати весло глибше. Старший мандрівник поманив пальцем власника ладді:

— Чи не виміряв би ти своє суденце кроками?

— Я знаю його довжину й ширину напам'ять! — відгукнувся той.

— Якщо твоя ласка, виміряй ще раз, на очах у цього хлопця.

Власник десятивесельної ладді знав, кого везе своїм суденцем, і охоче виконав трохи дивне прохання; міряти почав з корми.

— Рівно двадцять! — оголосив він урочисто.

— А в цього хлопця вийшло тридцять, — відповів йому старший мандрівник.

Він був задоволений, мав таке відчуття, ніби щойно знайшов невелику, але коштовну дрібничку.

— Скільки людей, стільки й істин, — задумливо проказав він.

Власник ладді шанобливо підніс руку:

— Недаремно про тебе слава йде по всій Елладі, аж до цих пропонтійських міст!

— Але афіняни прозвали мене Анахарсісом...

«Анахарсіс» по-грецькому означало щось на зразок «Занедбайхата» або «Покиньдім».

Мандрівник усміхався. Але то була нещира усмішка: в голосі його вчувались образа й сум.

Жовта смужка суходолу праворуч вийшла майже навперейми ладді й мовби застерігала людей пливти далі. Мандрівникові раптом стислося серце в лихому передчутті, але він одігнав од себе ту несподівану чорну хмарину: за цим піщаним півостровом було всього-на-всього одне з грецьких міст Кізік. Яка там на нього могла чекати небезпека?

Його під іменем Анахарсіс добре знала вся Еллада, бо він навчив еллінів багатьох корисних речей. Досі грецькі моряки користувалися для припону в морі своїх кораблів та ладь або величезними каменюками, або ж нікчемними якорями, які не витримували навіть середніх хвиль. А він винайшов для моряків двозубий якір, що сам угороджувався в морське дно й витримував найсильніші бурі, аби линва не порвалася.

А ще він вигадав трут. Щоб добути вогню, до яких тільки хитрощів не вдавалися люди: кресали кременем об залізо над тертою соломою, старим ганчір'ям та пучками пересушеної трави, терли один об один сухими цурпалками дерева, а то й просто намагалися підтримувати вогнище вдень і вночі. Він же навчив їх робити трут із звичайного гриба, що наростає на деревах: виварював гриб у попелі з ячмінної полови, а потім висушував і добре розбивав. Грибовина робилася пухкенька й починала тліти від першої іскри, що потрапляла на неї з кресала.

Ну, винайшов він і ще одну річ, надзвичайно важливу, хоча про неї знали переважно гончарі. Елліни давно навчились у єгиптян користуватися гончарним кругом: однією рукою треба було крутити той круг, а другою — виводити з глини амфору чи іншу посудину. Посудина виходила товста, важка й часто набокувата. Цей же скіфський мудрець, якого греки прозвали Анахарсісом, навчив їх робити ножні гончарні круги. Працюючи на такому крузі, гончар крутив його ногами, обидві ж руки мав зовсім вільні. А двома руками стало можливо точити гладенькі тонкостінні амфори та глеки, легенькі й дзвінкі.

На знак удячності за все це елліни зарахували скіфа до сімки наймудріших мудреців світу.

Сонце вже хилилося до європейського берега Геллеспонту, й коли ладдя нарешті дісталася того місця, де азійський берег круто звертав праворуч, старшого мандрівця знов охопило те невиразне тривожне відчуття. Воно розвіялося тільки надвечір, як упливли до глибокого затону під горою, де була пристань. За пристанню здіймалося міцними мурами еллінське місто на малоазійському березі Геллеспонту — Кізік.

— Тут у них наче свято готується...

Мандрівець розпитав у кізікійців, і якийсь балакучий лисий чоловік у дрантивому хітоні, але з багатьма перснями на пальцях, пояснив: