Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

— Ну, гаразд, коли приїдеш…

Маруся засміялась і збігла на ґанок.

Олексій постояв трохи і пішов назад.

Це була остання їх зустріч і перша розмова, з якої хоч щось стало ясно…

І почалася ця операція, проста, звичайна, із своєю героїкою, із своїм трагізмом — таких багато було в той неспокійний час!..

На ранок оформили документи і переодягли Федю в цивільне. На вигляд йому можна було дати років п'ятнадцять. Підрядивши на базарі попутну підводу, Маруся з Федею поїхали. А через шість днів із Херсона виступив загін Філімонова.

За один нічний перехід, об'їжджаючи села, загін досягнув млинарського хутора, розташованого за десять верст від Білої Криниці. День минув спокійно, бійці відпочивали, чистили коней. Погода випала погана — холодний дощ з вітром, і до. млина ніхто не приїздив. Олексій влаштувався на сіннику, хотів заснути, але сну не було. Чим більше він думав про небезпеку, яка загрожувала Марусі з Федею, тим реальнішою вона йому здавалась. У центрі «чорного» району, фактично беззахисні (Адамчук заборонив брати з собою зброю: очевидно, не дуже довіряв Фединій витримці), позбавлені можливості протягом цілого тижня розраховувати на будь-яку допомогу… А що як у село заскочать бандити?!.

Робота не клеїлась, усе падало з рук. Шість днів, що минули з часу Марусиного від'їзду, Олексій прожив немов у якомусь оціпенінні. За його вимогою загін Філімонова виступив на добу раніше строку і прибув вчасно…

О десятій годині вечора Філімонов покликав Олексія пити чай до мірошника. Не встигли сісти за стіл, як у сінях загупало, двері вдарилися об стіну, збивши відро з водою, що стояло на табуреті, і в кімнату вскочив Федя. За ним убігли чопівці з дозору.

Федя був без пальта. На стоптані черевики шматками налипла грязюка. Штани і рожева в горошок сорочка промокли наскрізь. Волосся, розпавшись на проділ, прилипло до перекривленого обличчя.

— Швидше! — гукнув він з порога. — Братіки, рідненькі, швидше!

Олексій, рукавом змітаючи чашки на підлогу, кинувся до нього.

— Що сталося?!.

— Маруся!.. Смагіни там…

— Де?

— У Білій Криниці…

— Маруся! Що Маруся?!.

— Закатують її! Смагін весілля затіяв!..

— По конях! — скомандував Філімонов, хапаючи з лави шинелю.

Через кілька хвилин загін уже мчав степом. Вітер кидав в обличчя пригорщі дощу. Хлюпала під копитами розгрузла дорога. Пригиналися до кінських ший бійці. Позаду, на тачанці, кутаючись у попону, їхав Федя.

Багато про що сказали Олексієві Федині слова!

«Весілля!» Бандитське «весілля»! Хто ж в ту пору не знав, що це означає! В селах і хуторах, затиранених бандитами, отамани вербували дівчат на коротке, безшабашне кохання. Якийсь п'яниця-піп за кілька хвилин обкручував їх навколо заставленого бутелями стола, що правив за аналой. Шуміла над селом п'яна гульня із стріляниною і матірною лайкою. Після бенкету отаман тиждень-другий тягав свою жертву за собою по степу в тачанці, а траплялося, що й кидав уже на ранок після «весілля». Багато було в селах таких нещасних, зганьблених, заражених поганими хворобами бандитських «дружин», відзначених, на своє лихо, недовгою увагою веселих отаманів.

Перед очима Олексія поставало вродливе, з білявою борідкою і червоними плямами на переніссі обличчя «студента». Він пригадав його недобрий, в'їдливий погляд, і страх за Марусю стиснув груди. Швидше! Швидше! Тільки б встигнути! Тільки б добратися вчасно!..

В ці хвилини він. навіть забув про Маркова…

А сталося от що.

Як і передбачав Адамчук, приїзд учительки викликав велике пожвавлення серед сільських жінок. Рік тому помер старий шкільний учитель, нові їхати боялися. Матері не могли дати ради дітям. Марусю зустріли добре, пожалкували тільки, що надто вже молода. Спитали, коли почне заняття. Маруся сказала, що тиждень поживе, звикне, ознайомиться з обстановкою, а там і почне з богом.

Школою в селі була велика низька хата з сліпими віконцями, затягнутими, наче більмами, кіптявою і павутинням. Усередині стояли клишоногі лави й довгі столи, до чорного блиску затерті ліктями дітвори. В цій хаті збиралися сільські сходки, а після революції, до того, як запанували в районі брати Смагіни, в ній розмістили сільську Раду. Поряд з класною кімнатою була досить велика, тепла комірчина, без вікон, але цілком придатна для житла.

В перший же день після приїзду Маруся зав'язала голову барвистою косинкою, підіткнула пелену і заходилась прибирати. Федю теж «пустила в діло». Він спочатку був запротестував, але Маруся цикнула на нього, і йому довелося поступитися, тим більше, що в становищі глухонімого не дуже-то розбалакаєшся. А втім, він швидко примирився, із своєю долею. Легка, швидка, сповнена пружної дівочої сили, Маруся з таким ентузіазмом взялася за роботу, що було весело підкорятися їй. Виявилося, що для чоловічої гідності зовсім не принизливо мити вікна, витирати із стін порох і павутиння або, повзаючи на колінах, скребти знайденим у коморі уламком коси сірі, брудні дошки підлоги…

Весь день до них навідувалися жінки, розпитували, звідки вони та хто, лякали бандитами, жаліли Марусю, що така молода, а вже стільки натерпілась — рідних втратила, через усю Росію пробиралася з «убогим» на руках — і «вбогого» жаліли… Принесли яєць і молока. Жінки були товариські, балакучі. Вже надвечір Маруся знала, хто в селі із Смагіними запанібрата. Дізналася вона також, що двічі на тиждень бандити відвідують село. Оце не приїздили вже днів п'ять — значить, скоро будуть.

І справді, вони приїхали в середині наступного дня. Йшов дощ, і крізь залите віконце Маруся з Федею бачили, як по вулиці, зіщулившись, протрюхали обвішані зброєю вершники, прямуючи до будинку місцевого старости Матуленка — статечного благообразного чоловіка, якому Маруся віддала свої і