Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

рідня. Сиділи, випили по чарці, а тут стукає… Гальку Бондаренкову питає, ну, а її, сам кажеш, тиждень, як вивезли…

— А так, вивезли… Всіх Бондаренків, до одного. Вони з Березою зв'язок мали, та й батько їхній при німцях…

— Бачиш, усе складається… То як, будемо брати? Ну, чого мовчиш? Чи, може, я що не так кажу?

— Воно-то так, та з хати як… — почухав потилицю Мирон.

— Ну, що тобі ще муляє? — нетерпеливився дідок.

— Та приходили… Питали за нього. Ну, за цього, що ти привів. Здамо його в безпеку, то й нам гаплик. Береза не помилує…

— Хай йому біс, а я всю дорогу думав, як його… Пора, Мироне, нам вискакувати з цього зашморгу. Їх там у Берези скільки лишилося?

— Та мало… Оце під Гутою позавчора ще двох убито…

— Вже до того йдеться, що всіх переб'ють… — похнюпився дідок. Голоси віддалялися. Скоро проводирі увійшли під розлогі віти ялиць, і ті заховали їх від Андрієвого ока. Знову стало тихо, тільки десь за озером, за вкритими туманом очеретами валували собаки та переспівували один одного голосисті півні. Щось урвалося в Андрія в душі. Від тієї розмови війнуло духом зради, ницістю рабської натури дідка, який, аби врятувати власну шкуру, готовий здати в безпеку й рідного батька. «За такого нам усе простять…» Отже, встиг наробити людям лиха, коли чиєюсь головою хоче викупити власні гріхи.

На драговинні все ще походжав бусол. Світився білою цяткою на тлі темно-зеленого лісу. Згадалася давня оповідь діда Оверка, та так чітко, наче й голос дідів почувся: «Було те давно, синку, коли ще бусол людиною був. Бог зібрав з усього світу гаддя і всіляку іншу нечисть, дав чоловікові до рук та й каже: «Віднеси і кинь у провалля, тільки не заглядай туди…» А той чоловік не послухав і зазирнув, задивився в провалля, а гаддя тим часом розповзлося по світі. Бог розгнівався і перетворив того чоловіка на бусла й наказав йому визбирати гаддя. От і ходить бусол весь вік… Збирає…»

— А таки розповзлося, — зітхнув Андрій, звів затвор автомата і вже хотів було рушати до клуні, як раптом під ліву лопатку йому вперлося дуло автомата.

— Ні слова, Максиме. Слухайте уважно. Я майор Супрун, старший групи забезпечення. Вас мали супроводжувати Лемко і Ліщина, проте обставини змінились, і керівництво доручило цю справу мені. Для певності називаю пароль: Дахау! Вольф Тегарт…

Андрій обм'як, напруження спало. Про цей пароль вони домовлялися з генералом Семенякою.

— У Вольфа двоє синів і дочка Марта… — обертаючись, прошепотів Андрій. — Як вам удалося так підійти, що я не почув?

— Професія зобов'язує, — сяйнув посмішкою майор. — Тримайте цю запальничку…

— Я не палю.

— У ній вмонтовано радіомаяк. У разі чого повернете це коліщатко у зворотному напрямку. А зараз зникаю. Хай щастить… І пам'ятайте: ми поруч, — стиснув лікоть і зник. Наче розтанув.

Розхвилювався. Серце ніби хто взяв у теплі долоні. «Не забули, товаришу генерал. Спасибі».

— Куди це ви поділися? — зустрів Андрія запитанням дідок. У щілинках загострилися збляклі очиці.

— До вітру ходив… — кинув через плече і почав готуватися снідати: дістав хліб, цибулину, шмат сала.

— Сідайте краще до мого клумака, друже. Я тільки-но з дому. Свіженьке все. Може, молочка по півдеці? — Мирон дістав пляшку каламутної рідини.

— Не п'ю, — відказав Андрій, проте до Миронового клумачка присів. Не варто було показувати, що в душі його до цих людей визріла неприязнь.

Дідок, певне, відчувши зміну в настрої Андрія, швиденько перехилив чарку, загриз цибулиною, раз-другий хукнув у кулак і почав прощатися:

— Залишайтеся здорові, панцю коханий. Хай береже вас бог і тебе, Миронцю, теж. Бувайте… — вхопив ціпка і подався геть. Андрієві наче розвиднилось, коли дід пішов.

— Ви їжте, — щиро запрошував Мироп. — Дорога у нас неблизька, а на вас уже чекають. Приходили, питали про вас.

— Це добре, що питали. Принаймні є певність, що доведете живого, а то ваш дідок за мою голову вже збирався викупити собі прощення у совітів.

Мирон глипнув наляканими очима й закляк, не знаючи, що на те відповісти. Звідки міг довідатися про їхню розмову з дідом? Зрештою, коли трохи оговтався, сказав:

— Ви на нього, друже, зла не тримайте. То чоловік покручений, за ним гріха та гріха. Спершу, як ще в Польщі жив, потрапив до Майданека. Там, рятуючись, став капом, ну тим, як його, одним словом, гицлем… Потім, кажуть, людей стріляв… Жінка його, нам родичкою доводилася, повісилась, як довідалася про те, скількох він постріляв. Але бог карає до кінця — синів його побито. У Берези були. Про останнього він ще й не знає…

Більше про діда вони не говорили. Поснідали й рушили в путь. Надвечір, коли вже сонце геть скотилося до небокраю, глухий, неходжений ліс раптово урвався, і перед ними розстелився луг, а далі — величеньке село. Лугом текла в'юнка річечка, через неї брела, повертаючись з паші, череда. Вони наздогнали пастушка, запитали, чи тихо в селі, й разом з чередою ввійшли на сільську вулицю. Потім проскочили у глухий завулок, а далі городами дістались до хати. Хазяйка, гостроока вгодована молодичка, сказала, що підберезовики (так вона називала людей Берези) по обіді чекали когось, а оце пішли, залишивши гречаної муки на млинці. При тому вона так виразно поглянула на Андрія, що сумніву не лишилося — гречаники будуть смачні. Мирон одвів Андрія набік і так, щоб не чула господиня, сказав, що ті підберезовики йому, Андрієві, ні до чого, за ним прийде лісник.

— Ви зачекайте трохи, він буде… Спитає, як звуть, кажіть: Мирон. Поправлятиме, не погоджуйтесь… А вже як назве вас Максимом, ото й буде кінець пароля. Залишайтесь, тут безпечно і молодичка файна, а я мушу вертати назад. Хай вам щастить…

Хазяйка приготувала Андрієві