Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

— Давайте краще я розкажу вам про Бельведер, а то, крім вашого драбанта, тут на Реннвег стільки людей, і всі мають вуха.

Фурман ішов за ними на відстані. Вітер шугав між деревами й час від часу приносив уривки їхньої розмови. Ярий досить голосно розповідав про архітектора Йохана Лукаса фон Хільденбрандта, який спорудив цей чудовий палац на замовлення герцога Савойського, прославленого австрійського полководця. Та коли зайшли в алеї парку, голос його стишився, і до Фурмана долітали тільки уривки фраз. Минуло кілька хвилин, перш ніж його покликали підійти ближче.

— Ми з пані Марією залишимось у Відні, — сказав Ярий. — Будемо чекати на вас у доктора Кюхнера. Ви поїдете на Гльогніц. Там у підвалі мого замку є тайник. Візьмете з нього все, що там є, і привезете до Кюхнера, а вже потім усі разом поїдемо до Мюнхена. Ви зрозуміли, про що йдеться?

— Так, пане, але…

— Ніяких але, друже Фурман. Це наказ проводу. Ви їдете із Славцьом на Гльогніц!

— Слухаю, моя пані…

— Одразу до замку не потикайтесь. Там може бути засідка, — наставляв Ярий. — Зупиніться біля ресторану «Нахтігаль», спитайте хазяїна, Йоганна Глобке, маленький, товстий і лисий, ліве око постійно примружене. Запропонуйте йому партію андорських вин розливу 1888 року. Він буде відмовлятися, тоді скажіть, що це подарунок від графа Антінорі… Антінорі! Добре запам'ятайте — це пароль. Старий зведе вас з моїм управителем, а той уже зробить усе як, слід.

Ярий глянув на ручний годинник.

— У нас обмаль часу, Марійко… Хлопцям треба дістатися в Гльогніц, доки стемніє, бо, коли немає клієнтів, Глобке зачиняє свій ресторан…

За якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин «хорх» був уже в англійській зоні. Зупинка біля дому доктора Кюхнера теж забрала не більше десяти хвилин. Фурман відніс валізки своєї пані до передпокою, попрощався, і «хорх» рушив далі. Тепер вони були вдвох із Славцьом, і той накинувся із запитаннями. Що? Та як? Та куди? Проте Фурман мовчав. Він і сам багато дав, аби до кінця знати, що й до чого в цій темній історії, в якій доля поставила його пішаком на своїй шахівниці. Поки боївку очолював Бовкун, з ним говорили, а тепер пани зверхники лише наказують: поїдь, розшукай, привези. І більше ні слова, ні півслова… Що там у тому тайнику? І кого може боятись пан Ярий? Англійці, бач, його не чіпають… Певне, не знають, які грубі мільйони замурував у підвалі свого замку. Думають, Фурман дурний, безвухий, нічого не чує з того, про що мовиться в машині, коли в ній їде Бандера? Знає і все мотає на вус.

При виїзді з мосту, на протилежному березі Дунаю, їх зупинили радянські солдати. Перевірили документи, зазирнули в машину і пропустили.

— Липа у нас класна, — радів Славцьо. — На Фіріхштрассе щось та вміють робити. А ти німецькою таки здорово цвенькаєш…

Фурман походив з волинських німців. 1939 року згідно з угодою між СРСР і Німеччиною повернувся додому, в рейх. В сорок першому став перекладачем у Оберлендера, який на той час був німецьким шефом батальйону «Нахтігаль». Після капітуляції опинився в Баварії, де разом з іншими фундаторами «Німецько-українського товариства» користувався прихильністю деяких впливових осіб у Мюнхені й навіть у Бонні. В той час там починав виринати на поверхню політичного життя його колишній шеф Оберлендер. Все те давало Фурману надію посісти якийсь вищий щабель в організації, аніж просто бути водієм на машині Бандери. Так воно, певне, і сталося б, якби не інтереси федеральної розвідки, яка давно й міцно тримала його в своїх руках. Фурман був її очима, і вухами. Йому щедро платили. За кілька років він зібрав кругленьку суму й сподівався на ті гроші купити згодом десь під Мюнхеном ферму і розводити свиней. Мрії, мрії… Чи судилося їм збутися?

За думками кілометри пролетіли непомітно. Не згледівся, як перед очима майнула вивіска: «Кафе «Нахтігаль». Припаркувались, зайшли до ресторації. Сіли так, щоб бачити вхідні двері й свого «хорха». Пахощі страв, густо перемішані з сигаретним димом, ударили в ніздрі.

Глобке стояв за стойкою бару, підозріло поглядаючи у бік незваних — гостей. Потім наважився, підійшов до столика.

— Радий вітати дорогих гостей, — сказав хазяїн кафе, потираючи лисину. — Чим можу прислужитися?

— Ви Йоганн Глобке? — спитав Фурман.

Хазяїн вклонився.

— Хочу запропонувати вам партію андорських вин розливу 1888 року.

— О, такий товар не для мого скромного кафе.

— Мені наказано передати, що граф Антінорі дарує геру Глобке андорське вино. Граф Антінорі…

— Як дарує? — розгубився хазяїн. — Це немало коштує, такий подарунок… Я не можу його прийняти, ні… Не ті часи, щоб розкидатись грішми, я знаю… Граф зараз теж у скрутному становищі. Ні, сеньйоре, мені треба порадитись… Ви вечеряйте, а я тим часом…

Не чекаючи згоди, Глобке зник у дверях за стойкою. Фурман вилаявся.

— Не подобається мені цей гер Гробке…

— Глобке, — поправив напарника Фурман і підсунув до себе чарку.

Тим часом гер Глобке в своїй конторці накручував телефон.

— Алло! Алло, замок?

До телефону довго ніхто не підходив. Нарешті трубка озвалася:

— Замок слухає.

— Це Глобке! Глобке… Ви чуєте мене?

— Та чую! Чого кричиш, як недорізаний? Чого тобі?

— Ой, ой, ой!.. — Глобке не наважився назвати прізвища управителя. — Тут двоє пропонують андорські вина розливу 1888 року!

— Ну, то й що?

— Так спочатку торгувалися, а потім кажуть: граф Антінорі… Чуєте, шановний, Антінорі! Дарує нам… вам… усю партію… То, може, ви візьмете?

На тому кінці дроту довго мовчали. Глобке сопів, тер картатою хустинкою лисину, чекав, що скаже управитель замку.

— Від подарунків