Корнелія Функе - Володар драконів

Лунг летів. Дев’ять білих вершин, що утворювали Поділ неба, мерехтіли вдалині, немов увібравши в себе місячне сяйво. Позаду дракона дзижчав літачок щура. Лунг почувався таким сильним, немов жилами у нього текло місячне сяйво, і таким легким, наче був зроблений з тієї самої матерії, що й ніч. Нарешті він близький до мети! Серце у нього шалено калатало з нетерпіння і гнало його небом так швидко, як він ніколи ще не літав, тому щур врешті-решт зневірився за ним встигнути, і посадив свій літачок йому на хвіст.

— У-у-ух! — вигукнув Бур-бур-чан. — У-у-х, я вже й забув, як це чудово — летіти верхи на драконі!

Двома руками він вхопився за ремені, а двома іншими поліз у рюкзак і витягнув звідти гриб. Він видавав такий чудовий запах, що Сірчана шкурка забула про майбутні випробування і перехилилася, принюхуючись, через плече Бур-бур-чана.

— Опеньок і білий груздь! — сказала вона, облизуючись. — Що це за гриб? Він пахне цибулею, або…

— Це шитакі, — чавкнув Бур-бур-чан, — справжній шитакі. Хочеш скуштувати? — Він поліз у рюкзак, дістав ще один гриб і кинув його через плече на коліна Сірчаної шкурки.

— Але ж зручно мати чотири руки, — зауважила вона, понюхала незнайомий гриб і обережно відкусила шматочок.

— Так, дуже зручно! — відповів Бур-бур-чан, дивлячись вперед, де з темряви повставав перед ними Поділ неба. — Браво, браво, ми вже майже прилетіли. Твій дракон чудово літає, нічого не скажеш.

— Він багато тренувався за останні тижні, — чавкнула Сірчана шкурка, закочуючи очі від захвату. — І такі гриби ростуть у вас на каменях?

— Ще чого! — Бур-бур-чан розреготався так голосно, що Лунг здивовано озирнувся на нього. — Твоя мала кобольдиха страшенно кумедна, — пирхнув Бур-бур-чан. — Ні, справді.

— Ось як відкусить тобі мала кумедна кобольдиха два з двадцяти твоїх пальців! — вишкірилася Сірчана шкурка. Бур-бур-чан обернувся до неї з широченною усмішкою.

— Гриби не ростуть на каменях, — пояснив він. — Цей гриб росте на деревному ґрунті. І ми його на ньому вирощуємо. У себе в печерах. А ви хіба так не робите?

— Ні! — гаркнула Сірчана шкурка. — Ну то й що? — вона сердито пихонула кобольда в спину.

— Сірчана шкурко, припиніть там гризтися! — крикнув їй Лунг. — Ви мені заважаєте думати.

Сірчана шкурка ображено закопилила губи і стала гризти свій гриб.

— Думати я йому заважаю! — буркотіла вона. — Про що йому думати? Про те, що робити, коли за нами слідом прийде це чудовисько? Про що тут можна взагалі думати? Не збирається ж він із ним битися? Отож! — Вона сердито сплюнула вниз.

— Битися? — Бен перехилився через її плече.

— Та не звертай уваги, — буркнула Сірчана шкурка. — Я просто міркувала вголос, — і вона похмуро втупилася у гори, що стрімко наближалися.

Бен натягнув шапочку з рукавичного пальця Мухоніжці на вуха і щільніше закутав його в овчину. Чим вище Лунг підводився, тим холодніше ставало, і Бен був дуже вдячний за теплий одяг, яким забезпечили його ченці. Він хотів би радіти з того, що вони вже майже досягли мети, але думка про Кропивника не давала йому спокою.

Раптом Бен відчув, як щось опустилося йому на плече. Він підскочив від несподіванки і ледве встиг зловити Луї Сірохвостого за довгий хвіст.

— Ти що тут робиш, Луї? — запитав він.

— Господи, ти що, хотів скинути мене вниз? — вигукнув щур, цокотячи зубами. — У мене в літаку занадто холодно. Опалення працює лише під час польоту. У тебе не знайдеться для мене містечка в рюкзаку?

— Ну звичайно, — Бен влаштував тремтячого щура зручніше серед своїх речей. — А що буде з твоїм літаком?

— Він пришвартований міцно, — сказав Луї. — На хвості у Лунга, — полегшено зітхнувши, він втягнув голову глибше, так що зовні залишилися лише вуха та гостра мордочка.

— Треба мені підводитись ще вище, Бур-бур-чане? — гукнув Лунг, перекриваючи вітер, який все сильніше свистів навколо них.

— Так! — озвався Бур-бур-чан. — Перевал, який нам треба подолати, розташовується ще вище. А іншого шляху в долину немає.

Коли Лунг злетів ще вище, Бен відчув, що серце закалатало в нього у вухах. Ніч чорними долонями тиснула йому на скроні. Дихати стало важко. Сірчана шкурка згорнулася в клубок, як кошеня. Тільки Бур-бур-чан сидів випроставшись, ніби нічого не сталося. Він звик до великої висоти, тому що народився у горах, які люди називають Дахом світу.

Білі вершини були тепер так близько, що Бену здавалося — простягни руку і торкнешся снігу на їх схилах. Лунг підлітав до перевалу, минаючи дві найвищі гори. Чорні скелі зливалися з темрявою ночі. Кам’яні зубці зводилися в небо і підступно загороджували дракону шлях. Рівно посередині між двома горами на Лунга, як голодний вовк, налетів скажений вітер. Він із виттям вдерся драконові під крила і поніс його, кружляючи, як листячко, просто на скелі.

— Стережись! — гукнув Бур-бур-чан. Але Лунг вже знову вирівнявся. Він напружив проти вітру всі свої сили і вирвався з незримих кігтів стихії. Згори посипалися сніжинки, вкривши дракона і голови та плечі його пасажирів. Бен цокотів зубами.

— Перемога! — загорлав Бур-бур-чан. — Бачите? Це вже найвищий пункт!

Лунг перелетів його, остаточно обігнавши завиваючий вітер і влетів у драконову долину. Між гір лежало озеро, кругле, наче місяць. По його берегах росли блакитні квіти