Віктор Гюго - Трудівники моря

що могло знадобитись: дерево, залізо, мотузки, парусину. Все, що не потрібне, він викинув у море.

Вантаж, піднятий шпилем з човна на палубу, хоч у ньому нічого не було зайвого, захаращував її. В стіні Малого Дувру Жільят виявив щось на зразок ніші, до якої можна було дістати рукою. В скелях можна бачити такі природні стінні шафи, щоправда, без дверей. Жільят вирішив, що це надійне місце для збереження речей.

Він засунув якомога далі в глибину обидві скриньки — одну з інструментом, другу з одягом, обидва мішки — з житнім борошном та з сухарями, а кіш із харчами поставив, можливо, аж занадто близько до краю ніші, але іншого місця не було.

Він завбачливо вийняв з одежної скрині овчину, непромокальний плащ із накидкою і просмолені штани.

Щоб мотузку з вузлами не тіпав вітер, він прив'язав її нижній кінець до одного із шпангоутів Дюранди.

Борти Дюранди мали сильний завал, тому шпангоут був дуже погнутий і тримав кінець мотузки міцно, наче стиснутий кулак.

Залишалось вирішити питання з верхнім кінцем мотузки. Те, що нижній кінець був закріплений як слід, викликало задоволення, але на вершку крутосхилу, в тому місці, де мотузка лягала на зріз майданчика, вона могла поступово перетертись об гострий кам'яний плуг.

Жільят понишпорив у купі уламків та залишків снастей, відкладених про запас, і витяг звідти кілька шматків парусини, а з уривка старої линви виплутав кілька довгих шнурків; все це він поклав у кишені. Моряк здогадався б, що, аби уникнути нещастя, Жільят збирається обмотати мотузку шматками парусини, а також обв'язати її шнурками в тому місці, де мотузка перегинається, торкаючись ребра скелі; така операція називається «клетнюванням».

Заготувавши необхідне дрантя, він натяг на себе просмолені штани, накинув поверх куртки плащ, нап'яв на шапку каптур і зав'язав на шиї овчину шкірою з овечих ніжок; зодягшись таким чином у весь свій обладунок, він вхопився за мотузку, міцно прилаштовану до Великого Дувру, і кинувся на штурм цієї похмурої морської вежі.

Незважаючи на те, що руки Жільятові були в синцях, він швидко добрався до майданчика.

Згасали останні відблиски догоряючого дня. Над морем западала ніч. Тільки вершини Дувру були злегка освітлені.

Жільят скористався рештками сяйва, щоб заклітнювати мотузку. Він наклав на її згин на зрізі скелі пов'язку з кількох шарів парусини, міцно перемотавши шнурками кожний із шарів. Виходило щось схоже на наколінники, які підв'язують акторки, готуючись до передсмертних мук і колінопреклоненних молінь у п'ятому акті трагедії.

Закінчивши клітнювання мотузки, Жільят, який весь час сидів навпочіпках, випростався.

Поки він обгортав мотузку в ганчір'я, відчував у повітрі якесь дивне шамотіння.

Воно скидалося на пошуми крил величезного кажана, які порушували тишу спокійного вечора.

Жільят підвів очі.

Над його головою в глибокому і безбарвному сутінковому небі кружляло велике чорне коло.

На старовинних картинах такі кола малювали над головами святих. Тільки ж вони були золоті на темному тлі, а коло над Жільятом вирізнялося темінню проти ясного фону.

Дивне видовище. Можна було б сказати, що ніч накладає на Великий Дувр свій ореол.

Коло то наближалося до Жільята, то знову відлітало; воно то звужувалося, то розширювалося.

То були чайки, риболови, фрегати, баклани, поморники — ціла хмара стривожених морських птахів.

Очевидно, Великий Дувр був їхнім гостем, і вони прилетіли на ночівлю. А Жільят зайняв їхню кімнату. Цей несподіваний гість і вселяв у них занепокоєння.

Людина на цьому місці — такого вони ніколи не бачили.

Деякий час вони розгублено кружляли. Здавалося, що вони чекали, поки Жільят забереться звідси.

Жільят у напівзадумі стежив за ними непевним поглядом.

Кінець кінцем крилатий вихор ураз розімкнувся, перетворився на спіраль, і хмаровиння бакланів ринуло до другого рифу; воно опустилось на стрімчаку «Людина».

Там, на стрімчаку, птахи почали радитись і щось обмірковувати. Жільят же, простягнувшись у своєму гранітному футлярі й підклавши під голову камінь замість подушки, ще довго слухав, як крилаті красномовці брали один по одному слово і прорікали свої хрипливі орації.

Потім вони замовкли, і все заснуло: птахи на своїй скелі, Жільят — на своїй.

VIII. Importunaeque volucres[131]

Жільят спав добре. Щоправда, було холодно, і він вряди-годи прокидався. Природно, він ліг ногами в глибину нори, а головою до порога, але навіть не завдав собі труду визбирати на своєму ложі численне гостре каміння, котре кололо йому в боки і заважало спати.

Іноді він розплющував очі.

Час від часу до нього долинали віддалені глухі вибухи. То приплив, що починався, з гуркотом гарматного пострілу залітав у печери Дуврського рифу.

У всьому, що оточувало Жільята, було щось незвичайне, як у видивах; довкола нього розлігся примарний світ. Якщо додати, що вночі все стає якимось майже неправдоподібним, то враження від неймовірності сущого посилювалось в його уяві ще більше. «Все це мені сниться», — казав він про себе.

Затим він знову засинав і в сні переносився в «Будинок на Пустирищі», в «Оселю відважних», в Сен-Сансон; він чув, як співає Дерюшетта, він весь поринув